Зведення каплиці Українського собору

Додано 25.06.2013

Зведена каплиця. Фото Ольги Комарової (2013)

Історичний досвід розбудови незалежних держав переконливо засвідчує, що цей нелегкий процес завжди оптимізовується за умови духовної єдності народу, наявності його серцевини – Національної церкви. Так історично склалося, що в Україні національно-визвольні змагання завжди тісно перепліталися з боротьбою за збереження своєї віри і Церкви. Яскравим прикладом цього слугують революційні події 1917-1921 рр., у політичному центрі яких певний час довелося побути й Кам’янцю-Подільському (йдеться мова про Кам’янецьку добу Директорії УНР). Діяльність органів української влади і відкриття у місті Державного Українського Університету (жовтень 1918 р.) стали потужним імпульсом українізації культурного, громадсько-політичного й релігійного життя.
Ідея створення української церкви вже у 1920 р. мала у місті немало прихильників, включаючи прихожан Кафедрального Казанського Собору. Наступного року відомі вчені Ю.Сіцінський, М.Васильківський і С.Гаєвський, а також студенти порушили клопотання про передачу храму утвореній громаді Української Автокефальної Православної Церкви. Влада його задовільнила і десь з кінця 1921 – початку 1922 рр. в офіційних документах храм починає називатися Українським кафедральним собором.
У середині 30-х рр. ХХ ст. Український Собор був знищений комуністичним режимом. Відродження храму для нас є дуже важливою справою. Адже він у 20-х роках ХХ ст. став справжнім символом українства. Усвідомлюючи те, що в теперішній час зібрати необхідні кошти на цілковиту відбудову собору ми не зможемо, наша громада вирішила зробити у цьому напрямі наступний крок – звести каплицю. Міркували так: коли вона постане, то це означатиме, що ми в певній мірі відродили духовне життя самого храму. По-друге, був один момент, який вплинув на прийняття ухвали негайно розпочати будівництво каплиці. Одна із релігійних громад, підпорядкованих Київському патріархату, проводила богослужіння у Вірменській дзвіниці. Це переважно жителі Старого міста, Підзамча, Довжку. Однак вірменська громада домоглася (і цілком справедливо) її повернення для свого храму, який хочуть відродити. До того ж у липні завершується термін оренди українською релігійною громадою приміщення дзвіниці. Як наслідок, кілька десятків парафіян втрачали місце для здійснення богослужіння. Тому наша університетська громада вирішила приєднати цих вірян до себе, а відтак разом збиратимемо усіх у каплиці Храму Різдва Христового. Священиком Святіший Патріарх Філарет затвердив отця Марата.
Спільними зусиллями ми взялися за справу – і 30 травня будівельники завершили зведення споруди каплиці. Залишилися внутрішні роботи. Для нас – це велика духовна перемога. По-перше, реально відродили у духовному сенсі функціонування нашого Українського Собору. По-друге, ми отримали свій маленький діючий храм, в уособленні каплички. По-третє, духовне відродження цієї історичної сакральної святині важливе і для нашого університету, який є першим в Україні українським університетом і носить ім’я великого патріота України, митрополита Іларіона – Івана Огієнка. Адже нашому університету варто обов’язково мати свій храм. Коли ми майже десять років назад розпочали роботу над відновленням храму, то водночас враховували і потребу відродження історичної традиції нашого освітнього закладу. В перші роки його існування у ньому функціонувала церква Святого Миколая і діяв богословський факультет (ліквідований радянською владою у листопаді 1920 р.).
Наявність святині в «альма матері» є традиційною для європейського університетського життя. Коли я вперше побував у Варшавському університеті у 1993 році, то був приємно вражений, коли побачив як викладачі і студенти у вільний час попрямували на молитву до університетського храму. Тому храм повинен бути і в нашому університеті, щоб студенти і викладачі водночас збагачувалися духовно. Безперечно, кожен в праві зробити власний вибір: вірити в Бога чи ні. Але якщо є храм – і людина відчує потребу у спілкуванні з Богом й піде до нього, то хіба у цьому є щось погане? Можливо, для тих, хто зараз не вірить чи сумнівається, це стане поштовхом у майбутньому повернутися до Бога. Наприклад, особисто я прийшов до нього, на жаль, тільки у п’ятдесят років.
Зрозуміло, для будівництва каплички потрібні були кошти. Частину їх ми уже мали, але потрібно було їх більше. Тому звернулися по допомогу до випускників історичного факультету, його студентів і викладачів, викладачів університету і просто кам’янчан, котрих знали. І від імені парафіяльної ради висловлюю щиру вдячність усім, хто відгукнувся й вніс пожертвування на спорудження каплиці. Її поява – це результат доброї волі кількох сотень осіб, котрі не залишилися байдужими до наших прохань і допомогли тим, чим могли! Низький уклін Вам усім за проявлене милосердя, яке не залишиться поза увагою нашого Господа. Саме так навчає Святе Письмо: «Хто дає бідному, той позичає Господу. За нього Господь віддасть».

Валерій Степанович Степанков, голова парафіяльної ради,
доктор історичних наук, професор, академік УАІН

Коментарі