Соціально–етнічна структура населення Кам’янця – Подільського після другого поділу Речі Посполитої

Додано 09.05.2012

На конкурс

21 квітня  1793 р., в результаті  другого поділу Польщі, Поділля та Кам’янець приєднуються до Росії. Фортеця міста здана комендантом Золотницьким російському генералу Дерфельдену без  жодного пострілу[1; С.379].

Після третього поділу Польщі в 1795-1796 рр. почалося формування Подільської та Волинської губернії на Правобережжі. Хоча Подільська губернія  була утворена 1 травня 1795 року, але вже 5 липня того ж року перетворюється  на намісництво. Остаточно процес трансформації з намісництва на губернію завершився 12 грудня 1796 р., коли відповідний указ Павла І проголошував утворення 2 губерній: Волинської та Подільської.27 березня 1793 року повсюдно в краї був проголошений «Височайший» маніфест про признання на вічні часи Поділля під Російською імперією [2; С.9].  Офіційно Поділля визнавалось приналежним до держави  Російської і з того часу  поступово почали  запроваджуватись тут російські порядки та звичаї під впливом російських законів.

О 10 годині ранку 27 березня 1793 року Маніфест був прочитаний в усіх людних місцях, у церквах [2; С. 11]. Після цього жителі міст, містечок і сіл  прийняли присягу на вірність Російській  імперії.  Присяги лише не приймали кріпосні селяни (за їх вірність ручались поміщики). Хто ж такої присяги не давав, то повинен був залишити край протягом місяця.

Більша частина населення (старожилів) Кам’янця, його передмість та околиць продовжувала тут проживати. На 1793 р. проживало 3 450 жителі (у Старому місті – 2 328)[3; С.235].

Характеризуючи соціальну та етнічну структуру населення міста  кінця  XVIII – першої половини ХІХ ст., варто з’ясувати, яка ж картина в цьому аспекті була характерною у попередні століття?

Дослідження істориків, краєзнавців та писемних джерел засвідчують, що упродовж XVII – XVIII ст. в Кам’янці – Подільському населення в етнічному відношенні було різноманітним. Його структура формувалась таким чином, що польські мешканці переважали. В місті проживали також українці та вірмени. Єврейське населення перебувало в Кам’янці лише частково, неофіційно (переважно у передмістях). Згідно з свідченнями М.Крикуна, 1662 р. в місті поголовне сплатили 409 українців, 1072 поляки, 696 вірмен, 261 євреї [4; С.122]. На 1793 р. , після приєднання Кам’янця до Росії, його населення становило 3 450 жителів [5; С.122],  які мешкали у 564 будинках(із них  в місті – 285, на Польських фільварках – 97, на Руських фільварках – 69, на Біланівці – 41, і на хуторах – 72)[6; C.78].

Після 1793 р. євреям офіційно було дозволено жити в межах міста і на 1800 р. вони володіли 62 будинками з усіх 573, мали 14 горілчаних складів з 35. На ті часи вони мешкали переважно в центральній та  пд. – сх.  частині Старого міста[3; С.221] і до 1804 р. писемні джерела зафіксували в Кам’янці – Подільському 872 особи єврейського походження.

В етнічному співвідношенні провести аналіз населення Кам’янця, на ті часи досить важко. Ведучи мову про українців, зауважимо,  що у статистичних відомостях їх цим терміном не називали, а отже і не виділяли. Вірменське населення до 1822 р. майже повністю асимілювалось[1; С.76].

У середині XVIII ст. на Поділлі поселились цигани, які окремими групами мешкали на панських землях. Жили вони надзвичайно бідно, землі для обробітку не мали, а займалися різними кустарними промислами та ремеслами, зокрема ковальством та ложкарством [7; С. 78].

Поляки ж, почали втрачати своє привілейоване  становище і особливо після повстання 1830 р. Хоча польська мова існувала до 1840 р. польське дворянство було усунене від керівництва і зберегло  лише своє  станове управління та представництво. Дрібна, безземельна шляхта переведена в податковий стан, а права на дворянську гідність польської шляхти були піддані перегляду і перевірці [8; С.69]. В соціальному відношенні населення міста ділилось на дворян (шляхта, дворяни), фабрикантів,  купців, ремісників, робітничих людей, селян (кріпосних, державних), міщан, духовенство (біле, чорне). Дворяни були «спадкові» (родові) та «особисті». Останні це ті, які змогли військовою чи державною службою отримати титул дворянина, без права передачі його у спадок (на відміну від «спадкових»). Дворяни займали найбільш привілейоване становище. Уряд робив усе можливе для забезпечення належного рівня його статусу. Дворяни у своєму складі не були однорідними. Родові з них належали до вищого панівного стану, об’єднувались в окрему корпорацію і наділялись особливими привілеями. Вони мали свій орган – дворянські збори, брали участь у виборах губернської адміністрації (деякі посади, що займали дворяни, були виборними), ухвалювали ріні станові справи. Знатні і багаті «родові» дворяни виділяли себе «китайською стіною» від інших станів. Зверхність проявлялась у всьому: у манерах поведінки, у зверненнях, в  спілкуванні французькою мовою і в іншому. «Особові» дворяни не мали таких привілеїв, оскільки вони лише в 1890 р. були зрівняні у всіх правах з «родовими». Елітну частину соціальної драбини складали поляки, але після повстання 1830 р. ставлення царського уряду до них дещо змінилось. Крім дворян у привілейованому становищі перебувало духовенство. Губернатор стежив за точним виконанням постанов, про звільнення священнослужителів  та їх сімей від тілесних покарань, особистих податків та повинностей. В 1796 р. було відкрито в Кам’янці – Подільському духовне управління. Тоді населення ділилось на православне і католицьке.  Православні традиції  зберігались переважно на Руських фільварках [9; С.246].  Характеризуючи православне духовенство варто відмітити, що воно було бідне та малоосвічене, а побут його зберігався не укладеним [2; С. 23].  Від католиків (поміщиків)  залежала доля не лише простого населення (переважно православних), але й православного духовенства. І в матеріальному відношенні католицькі священнослужителі  були більш забезпеченими. Прикладом може слугувати той факт, що римо – католицькому духовенству призначалось жалування від казни, хоча вони користувались допомогою і від своїх прихожан, переважно від багатих поміщиків, за всяку окрему потребу та постійну десяту частину різних прибутків. Відповідно, православний священик не рідко отримував платню, яка дорівнювала заробітку костельного органіста. Однак, з 30 – х рр. ХІХ ст.. становище православних поступово стало покращуватись. Священикам призначалось жалування 23 300 рублів, а з 1842 р. – прихожани зобов’язувались безкоштовно обробляти йому наділ землі (10 десятин), допомагали хлібом та грішми [10; С.25].  З цього часу селянам дозволялось не працювати в святкові (релігійні) дні.

Кам’янецькі міщани жили переважно за рахунок промислів або виходили для заробітку до найближчих сіл й містечок. Купців і міщан православних в місті було не багато. Поступово зростала кількість купців, міщан, ремісників, ремісників, дрібних торговців.

Щоб уявити картину життя  в першій половині ХІХ ст.. слід звернутися до опису міста А. Сементовського середини ХІХ ст.. «Вузькі, брудні вулиці…, та цілий ряд будинків, які нібито намагаються витіснити один одного. Скрізь панує бідність та злидні. Оскільки в Кам’янці нема не лише загального, а й приватного колодязя і нема можливостей вживати для пиття воду річки Смотрич, переповнену різними відходами та страшенно забруднену, для всіх життєвих потреб постачають воду з так званої «Гунської криниці», що складає доволі вигідне заняття. Деякі кам’янецькі євреї та державні селяни привозять воду за платню від 2 до 5 коп. в місяць…[11; С.5-8].

«Перед тротуарами розташовані робочі столики, на яких працелюбні, але бідні євреї безцеремонно здійснюють ремонт парасольок, лугування самоварів та каструль, пошиття чобіт, ремонт старого ганчір’я, гостріння ножів й інші подібні майстрування, а багатії – промінюють великі кредитні білети на дрібну, потерту і обрізану монету, для чого розміщено 30 столиків та 2 банківські контори» [11; С. 9].

Селяни знаходились в найгіршому становищі [12; С.134]. Відносно послаблення кріпосного гніту населення відразу після приєднання до Російської імперії змінилось новим наступом феодальної реакції. Селяни були малоземельними, погіршували їх становище постійні неврожаї, відсутність робочого реманенту, пониження цін на харчові продукти. Все це і  багато інших причин призводили до страшної злиденності. Кріпосні селяни не мали зовсім ніяких прав, їх часто карали батогом або смертною карою.

Отже, соціально – етнічний склад населення міста був різноманітним і неоднорідним. На вершині соціальної драбини були дворяни, а нижчі щаблі «займали» селяни – кріпаки, як доказ цього може служити диференціація у всіх сферах життя.

21 квітня  1793 р., в результаті  другого поділу Польщі, Поділля та Кам’янець приєднуються до Росії. Фортеця міста здана комендантом Золотницьким російському генералу Дерфельдену без  жодного пострілу[1; С.379].

Після третього поділу Польщі в 1795-1796 рр. почалося формування Подільської та Волинської губернії на Правобережжі. Хоча Подільська губернія  була утворена 1 травня 1795 року, але вже 5 липня того ж року перетворюється  на намісництво. Остаточно процес трансформації з намісництва на губернію завершився 12 грудня 1796 р., коли відповідний указ Павла І проголошував утворення 2 губерній: Волинської та Подільської. 27 березня 1793 року повсюдно в краї був проголошений «Височайший» маніфест про признання на вічні часи Поділля під Російською імперією [2; С.9].  Офіційно Поділля визнавалось приналежним до держави  Російської і з того часу  поступово почали  запроваджуватись тут російські порядки та звичаї під впливом російських законів.

О 10 годині ранку 27 березня 1793 року Маніфест був прочитаний в усіх людних місцях, у церквах [2; С. 11]. Після цього жителі міст, містечок і сіл  прийняли присягу на вірність Російській  імперії.  Присяги лише не приймали кріпосні селяни (за їх вірність ручались поміщики). Хто ж такої присяги не давав, то повинен був залишити край протягом місяця.

Більша частина населення (старожилів) Кам’янця, його передмість та околиць продовжувала тут проживати. На 1793 р. проживало 3 450 жителі (у Старому місті – 2 328)[3; С.235].

Характеризуючи соціальну та етнічну структуру населення міста  кінця  XVIII – першої половини ХІХ ст., варто з’ясувати, яка ж картина в цьому аспекті була характерною у попередні століття?

Дослідження істориків, краєзнавців та писемних джерел засвідчують, що упродовж XVII – XVIII ст. в Кам’янці – Подільському населення в етнічному відношенні було різноманітним. Його структура формувалась таким чином, що польські мешканці переважали. В місті проживали також українці та вірмени. Єврейське населення перебувало в Кам’янці лише частково, неофіційно (переважно у передмістях). Згідно з свідченнями М.Крикуна, 1662 р. в місті поголовне сплатили 409 українців, 1072 поляки, 696 вірмен, 261 євреї [4; С.122]. На 1793 р. , після приєднання Кам’янця до Росії, його населення становило 3 450 жителів [5; С.122],  які мешкали у 564 будинках(із них  в місті – 285, на Польських фільварках – 97, на Руських фільварках – 69, на Біланівці – 41, і на хуторах – 72)[6; C.78].

Після 1793 р. євреям офіційно було дозволено жити в межах міста і на 1800 р. вони володіли 62 будинками з усіх 573, мали 14 горілчаних складів з 35. На ті часи вони мешкали переважно в центральній та  пд. – сх.  частині Старого міста[3; С.221] і до 1804 р. писемні джерела зафіксували в Кам’янці – Подільському 872 особи єврейського походження.

В етнічному співвідношенні провести аналіз населення Кам’янця, на ті часи досить важко. Ведучи мову про українців, зауважимо,  що у статистичних відомостях їх цим терміном не називали, а отже і не виділяли. Вірменське населення до 1822 р. майже повністю асимілювалось[1; С.76].

У середині XVIII ст. на Поділлі поселились цигани, які окремими групами мешкали на панських землях. Жили вони надзвичайно бідно, землі для обробітку не мали, а займалися різними кустарними промислами та ремеслами, зокрема ковальством та ложкарством [7; С. 78].

Поляки ж, почали втрачати своє привілейоване  становище і особливо після повстання 1830 р. Хоча польська мова існувала до 1840 р. польське дворянство було усунене від керівництва і зберегло  лише своє  станове управління та представництво. Дрібна, безземельна шляхта переведена в податковий стан, а права на дворянську гідність польської шляхти були піддані перегляду і перевірці [8; С.69]. В соціальному відношенні населення міста ділилось на дворян (шляхта, дворяни), фабрикантів,  купців, ремісників, робітничих людей, селян (кріпосних, державних), міщан, духовенство (біле, чорне). Дворяни були «спадкові» (родові) та «особисті». Останні це ті, які змогли військовою чи державною службою отримати титул дворянина, без права передачі його у спадок (на відміну від «спадкових»). Дворяни займали найбільш привілейоване становище. Уряд робив усе можливе для забезпечення належного рівня його статусу. Дворяни у своєму складі не були однорідними. Родові з них належали до вищого панівного стану, об’єднувались в окрему корпорацію і наділялись особливими привілеями. Вони мали свій орган – дворянські збори, брали участь у виборах губернської адміністрації (деякі посади, що займали дворяни, були виборними), ухвалювали ріні станові справи. Знатні і багаті «родові» дворяни виділяли себе «китайською стіною» від інших станів. Зверхність проявлялась у всьому: у манерах поведінки, у зверненнях, в  спілкуванні французькою мовою і в іншому. «Особові» дворяни не мали таких привілеїв, оскільки вони лише в 1890 р. були зрівняні у всіх правах з «родовими». Елітну частину соціальної драбини складали поляки, але після повстання 1830 р. ставлення царського уряду до них дещо змінилось. Крім дворян у привілейованому становищі перебувало духовенство. Губернатор стежив за точним виконанням постанов, про звільнення священнослужителів  та їх сімей від тілесних покарань, особистих податків та повинностей. В 1796 р. було відкрито в Кам’янці – Подільському духовне управління. Тоді населення ділилось на православне і католицьке.  Православні традиції  зберігались переважно на Руських фільварках [9; С.246].  Характеризуючи православне духовенство варто відмітити, що воно було бідне та малоосвічене, а побут його зберігався не укладеним [2; С. 23].  Від католиків (поміщиків)  залежала доля не лише простого населення (переважно православних), але й православного духовенства. І в матеріальному відношенні католицькі священнослужителі  були більш забезпеченими. Прикладом може слугувати той факт, що римо – католицькому духовенству призначалось жалування від казни, хоча вони користувались допомогою і від своїх прихожан, переважно від багатих поміщиків, за всяку окрему потребу та постійну десяту частину різних прибутків. Відповідно, православний священик не рідко отримував платню, яка дорівнювала заробітку костельного органіста. Однак, з 30 – х рр. ХІХ ст.. становище православних поступово стало покращуватись. Священикам призначалось жалування 23 300 рублів, а з 1842 р. – прихожани зобов’язувались безкоштовно обробляти йому наділ землі (10 десятин), допомагали хлібом та грішми [10; С.25].  З цього часу селянам дозволялось не працювати в святкові (релігійні) дні.

Кам’янецькі міщани жили переважно за рахунок промислів або виходили для заробітку до найближчих сіл й містечок. Купців і міщан православних в місті було не багато. Поступово зростала кількість купців, міщан, ремісників, ремісників, дрібних торговців.

Щоб уявити картину життя  в першій половині ХІХ ст.. слід звернутися до опису міста А. Сементовського середини ХІХ ст.. «Вузькі, брудні вулиці…, та цілий ряд будинків, які нібито намагаються витіснити один одного. Скрізь панує бідність та злидні. Оскільки в Кам’янці нема не лише загального, а й приватного колодязя і нема можливостей вживати для пиття воду річки Смотрич, переповнену різними відходами та страшенно забруднену, для всіх життєвих потреб постачають воду з так званої «Гунської криниці», що складає доволі вигідне заняття. Деякі кам’янецькі євреї та державні селяни привозять воду за платню від 2 до 5 коп. в місяць…[11; С.5-8].                                                   «Перед тротуарами розташовані робочі столики, на яких працелюбні, але бідні євреї безцеремонно здійснюють ремонт парасольок, лугування самоварів та каструль, пошиття чобіт, ремонт старого ганчір’я, гостріння ножів й інші подібні майстрування, а багатії – промінюють великі кредитні білети на дрібну, потерту і обрізану монету, для чого розміщено 30 столиків та 2 банківські контори» [11; С. 9].

Селяни знаходились в найгіршому становищі [12; С.134]. Відносно послаблення кріпосного гніту населення відразу після приєднання до Російської імперії змінилось новим наступом феодальної реакції. Селяни були малоземельними, погіршували їх становище постійні неврожаї, відсутність робочого реманенту, пониження цін на харчові продукти. Все це і  багато інших причин призводили до страшної злиденності. Кріпосні селяни не мали зовсім ніяких прав, їх часто карали батогом або смертною карою.

Отже, соціально – етнічний склад населення міста був різноманітним і неоднорідним. На вершині соціальної драбини були дворяни, а нижчі щаблі «займали» селяни – кріпаки, як доказ цього може служити диференціація у всіх сферах життя.

Список використаних джерел та літератури

  1. Сецинский Е. Приходы и церкви Подольской епархии // ТПЕИСК. – В.9.- Каменец – Подольский: Б.и., 1901.
  2. К  столетию присоединения Подолии с Россией (Сборник статей под ред. Е. Сецинского 1793-1893). –  Каменец – Подольский.- 1893. ХІІ.
  3. Сецинский Е. Город Каменем – Подольский. Историческое описание.- К.,1895.
  4. Крикун М.Г. Населення Подільського воєводства в першій половині XVIII  ст.. // Український історико – топографічний збірник. – В. 1. – Київ: Наукова думка, 1971.
  5. Олександра М.Ф. , Баженов Л.В., Вайсман І.Я., Юсім С.В. Кам’янець – Подільський // Історія міст і сіл УРСР. – К., 1971.
  6. Prusievicz A. Kameniez Podolski.- Kijow – Warszawa,1915.
  7. Григоріїв Н.Я. Поділля. Географічно-історичний нарис. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2003.
  8. Кушнір Л.Б. Польське населення на терені Хмельниччини: сторінки історії // Поляки на  Хмельниччині: погляд крізь віки. – Хмельницький: Поділля, 1999.
  9. Доронович М. Преградье г. Каменца – Подольского Русские фільварки до ХIX в. Исторический очерк // ПЕВ. – 1883.- №11.
  10. Петров Н. Подолия. Историческое описание. – К.,1891.
  11. Сементовский О. Город Каменец – Подольский. – Санкт – Петербург,1862.
  12. Григоренко В.О. Приєднання земель (терени сучасної Хмельниччини) до Російської імперії в 1793 р. в результаті другого поділу  Польщі //  Поляки на  Хмельниччині: погляд крізь віки. – Хмельницький: Поділля, 1999.

Гончар Марина, магістрантка історичного факультету

КПНУ імені Івана Огієнка

Коментарі