Прийшла до Михайла, одружилась з Олександром. Історія кохання з відтінком дослідницької методології

Додано 12.08.2017

Фото Олександра Грушевського в кабінеті. Джерело: ЦДІАК (cdiak.archives.gov.ua)

Історику завжди було важливо співіснувати у парі з дружиною, яка створить усі умови для підтримки дослідницького запалу та збереження напрацювань для нащадків. Епохи змінюються, але ці тенденції досі актуальні. «Замість впорядкування своєї наукової домашньої бібліотеки, потурбуйся про надійного бібліотекара…» ‒ якось жартома порадив мені науковий керівник. Суть його слів я зрозуміла нещодавно, коли дізналася історію, пов’язану із відважною бібліотекаркою та буккіністкою Ольгою Грушевською (1878‒1961), хранителькою особистого архіву чоловіка, який був не менш яскравим послідовником наукової школи Володимира Антоновича, у порівнянні з братом Михайлом.

Важко сказати, хто із ключових постатей української історичної науки яскравіше домінував у дослідницько-любовному тандемі – Ольга або ж Олександр. Радше члени подружжя доповнювали один одного, зливаючись воєдино у спільній справі, що стосувалася розбудови української історіографії. Кожен з них займав свою наукову нішу, які мали точки дотику у співпраці.


Біографічна довідка

Олександр Сергійович Грушевський (1877-1943) – брат Михайла Сергійовича Грушевського. Автор понад 150 наукових праць. Наукові інтереси стосувалися історії культури, громадського життя і господарства України ХIV-ХІХ ст. Досліджував теми, пов’язані з літературознавством, етнографією. Був вправним архівістом. Ключова проблематика наукових студій – устрій Великого князівства Литовського, суспільний та економічний устрій Гетьманщини, суспільне життя середини ХІХ ст., українська література новітньої доби. З 1930 року не видав жодної праці.

 1877, 12 серпня – Олександр Грушевський народився у Ставрополі – тепер центр краю Російської Федерації.

1879 – переїзд родини Грушевських до Владикавказу. Жили Грушевські у Ставрополі, Владикавказі й Тифлісі. Мандруючи з батьками теренами Російської імперії, часто гостював в Україні у свого діда, священика в селі Лісники під Києвом. Велична природа, історичні оповідки, традиції рідного народу залишили в душах дітей особливе враження.

1888 – старший брат у своєму щоденнику залишить такий запис від 16 серпня: «… водили Сашу держать екзамен, звечер були в церкві; хтось після вечерні служив мол[е]бень св. Науму й поминали спочатку якихось Анну, Александра, Михайла. Усі ми те мали за добрий знак й сподівалися Божої ласки й упованіе наше нам не посоромило; видержав хлопець гаразд, на завтра зостався один [іспит]. Я, ідучи з ним, мав думку здивовати собою, робити дива й навіть каявся трохи в сій думці, а як до діла, то я й спасовав й сам перед тим начальством ходив на пальцях. Слава Богові, гординю низлагающему…». Олександр вступав у російську гімназію у Владикавказі.

1893-1899 – навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, отримавши диплом першого ступеня та золоту медаль. Студіював під керівництвом В. Антоновича, який підготував цілу плеяду талановитих дослідників, організував достатньо широке дослідження ними української історії, керував їхніми першими науковими кроками. «Науковому батьку» О. Грушевського належить визначна роль у розбудові Київської документальної школи, послідовники якої зосередилися на джерельному дослідженні історії Правобережної України і на методології.

1890 – перебував в науковому відрядженні в Австрії та Німеччині з метою студіювання  архівних збірок.

1904 – успішно склав університетські іспити на ступінь магістра російської історії.

1906-1907 – працював над розробкою статуту Українського наукового товариства в Києві

1907-1908 – викладав історію у Новоросійському (Одеському) університеті. У «Споминах про давнє минуле (1901-1914 рр.)» історика Дмитра Антоновича дізнаємося про заборону уряду 1907 року викладати курси студентам українською мовою. О. Грушевський принципово порушив її, працюючи доцентом в Одеському університеті. Невдовзі з цієї причини був звільнений. Подібну непримиренність він відкрито висловлював щоразу, зіштовхуючись з прагненнями радянської верхівки зламати його проукраїнські погляди на історичну науку.

1909-1910 – працював приват-доцентом у Московському університеті

1910-1917 – викладач у Петербурзькому університеті. Став одним з керівників популярного студентського гуртка українознавства. Обраний дійсним членом Російського географічного товариства.

1918 – події Української революції покликали Олександра Грушевського до української столиці. Його обирали членом Української Центральної Ради. Професор Українського державного університету у Києві.

1919 – історик переймався проблемою збереження унікальних історичних джерел, розробляв проект створення Українського національного архіву, концепцію архівно-археологічного інституту, входив до комісії із заснування Національної бібліотеки. У цьому році пов’язав свою діяльність з Українською академією наук. Директор Постійної комісії зі складання Історично-географічного словника українських земель, підняв студії з історії заселення України до рівня фундаментальної академічної дисципліни.

1920 – професор Київського Інституту Народної освіти. Очолює Бібліотечно-архівний відділ, директор Педагогічного музею, обраний дійсним членом Центрального Комітету охорони пам’яток старовини і мистецтв в Україні

1919-1924 – працював в установах Всеукраїнської Академії наук: член Постійної комісії для складання біографічного словника діячів України, Археографічної комісії, Софійської комісії, дійсний член науково-дослідної кафедри історії України.

1924-1930 – працював в історичних установах: обраний до Ради історичної секції, очолює секцію соціально-політичної та економічної історії науково-дослідної кафедри історії України, керував Історично-географічною комісією

1933, 31 липня – звільнений з усіх академічних посад.

1938, 9 серпня – заарештований як один з керівників «української терористичної організації», що «проводив підривну роботу на ідеологічному фронті». Винним він себе не визнав і нікого не обмовив.

1939, 5 жовтня – на основі сфабрикованих свідчень засуджений до п’яти років заслання до Павлодарської області (Казахстан). Вирок винесла Особлива нарада при НКВС СРСР.

1940 – у засланні працював рахівником, перебуваючи під наглядом міліції. Подає прохання на скасування вироку суду. Отримує відмову.

1942 або 1943 – помер у сільській лікарні у с. Верхньо-Іртишськ (Казахстан) (за свідченням одного із місцевих жителів). Не зважаючи на постійну загрозу арешту, дружина вченого – Ольга Грушевська зберегла архів вченого. Під час правління Микити Хрущова та політики «відлиги», передано документи Олександра Грушевського до Центрального державного архіву України

1989, вересень – реабілітований посмертно.


Вольовій інтелігентці Ользі Олександрівні (в дівоцтві – Парфененко)  судилося бути дружиною члена Української Центральної Ради, директора тогочасного Педагогічного музею у Києві, керівника відділу охорони пам’яток старовини департаменту мистецтва Генерального секретаріату Міністерства освіти.

І невеличкій студентській кімнаті, десь у флігелі на Маріїнсько-Благовіщенській, між Тарасівською та Володимирською вулицями, восени 1895 р., за словами Сергія Єфремова, народилося видавництво «Вік». Сучасник Олександра Грушевського промовисто описує його в своїх «Спогадах»: «… пригадую ще <…> на вікні мовчазну бородату постать Олександра Сергійовича Грушевського, теж студента-першокурсника, який притяг нашу увагу як брат нашої надії та гордощів Михайла Сергійовича…»

Подругою Ольги Грушевської була Наталія Полонська-Василенко. Історикині познайомилися на Вищих жіночих курсах у Києві. Ольга Олександрівна на той час була вже одруженою за Олександром Сергійовичем, молодшим братом Михайла Грушевського. «Не дуже молода, але інтересна курсистка» за означенням авторки мемуарних спогадів, мала миловидне кругле свіже обличчя. Була гарно одягнена, носила широкого капелюшка з великим страусовим пером. Уявімо  спокусливий спокій серйозної панночки, яка мала хист до гуртування навколо себе свідомої молоді. Їй нічого не вартувало привабити більш скромного за темпераментом вченого.

В своїх мемуарах Н. Полонська-Василенко в деталях описує пересказану зі слів Ольги історію її знайомства з О. Грушевським, який усе життя залишався у тіні авторитету свого старшого брата. «Одного разу вона мені оповіла, з великим захопленням (то, було, я гадаю, вже в 1909 році), як вона від гуртка курсисток-українок ходила до Михайла Сергійовича Грушевського, просити його взяти на себе керівництво їхнім гуртком для вивчення історії України. Вона не застала його вдома, але прийняв її брат професора, молодий приват-доцент, Олександр Сергійович. Гадаю, що за рік після того вона одружилась з ним і переїхала до Петербурга. Там перейшла на Бестудевські курси…» .

Ольга походила із дворянської сім’ї генерал-майора. Жила у Києві. Народилась 16 січня 1878 р. у російському місті Шуя (нині Іваново). Її батьком був Олександр Романович Парфененко (1845-1902), який невдовзі із сім’єю переїхав до Києва. На ту пору припадає знайомство із Грушевськими, які часто бували у Парфененків.

Через кілька років приват-доцент Новоросійського університету 31-річний Олександр Грушевський та на рік молодша слухачка Вищих жіночих курсів у Києві Ольга Парфененко обвінчалися 22 жовтня 1908 року у церкві Різдва Богородиці у селі Снігурівка – тепер мікрорайон Фастова на Київщині. Свідками були брат молодого Михайло Грушевський, видавець Павло Лавров, брат молодої потомственний дворянин Олександр Парфененко і вчитель Костянтин Кельвич. У снігурівській церкві служив дядько Грушевських – Андрій Мизецький.

«Сашенька хоче там вінчатися – і тихенько, щоб ніхто не знав. Чому, я й сама не знаю, але такий вже в нього характер скритний», – писала у листі Глафіра Грушевська, мати нареченого.

Леонід Білецький у мемуарах під назвою «Мої спомини (1917-1926 рр.)» описує подробиці звільнення Олександра Грушевського з Міністерства освіти: «Пам’ятаю одне таке засідання, коли розібрався доклад проф[есора]О. Грушевського, який завідував відділом охорони пам’яток старовини. Доклад остільки був бідний фактичними даними і наслідками діяльности чи що докладчик у відповідь почув гострий осуд своєї діяльности чи властиво бездіяльности майже від усіх членів Колєгії, в наслідок такої критики голосування дало негативний вислід і заяву докладчика про вихід з Міністерства Освіти; от тоді на керовника цим відділом був заапрошений покійний Вадим Модзалевський, який через деякий час розгорнув велику працю…»

Після революційних подій подружжя переїхало до Києва. Ольга Олександрівна працювала в бібліотеці університету, потім в Академії Наук, в комісії чоловіка. Впродовж 1921-1924 років її чоловік був заступником голови історичної секції ВУАН. В тому ж році Михайло і Олександр Грушевські з сестрою Ганною придбали в Києві у купця Павла Богатка садибу на вулиці Паньківській.

У зв’язку з тим, що з 1908 до 1917 рр. подружжя Олександра та Ольги Грушевських перебували в Москві й Петербурзі, їхнє помешкання на Паньківській, 9 (другий поверх) орендував лікар Ціхоцький з дружиною Софією Потапівною та дітьми Станіславом, Софією (Зося) та Іриною (Руся). Невдовзі шлюб цей шлюб зазнав краху – і Ціхоцький виїхав з Паньківської, залишивши там дружину з дітьми.

У Петербурзі Грушевські тісно спілкувалися з істориком церкви Олександром Лотоцьким, який залишив чимало записів у «Спогадах…» про цей період. Саме з його мемуарів дізнаємося, що на Бестужівських курсах спільно з однодумцями О. Грушевський ініціював створення кафедр українознавчого спрямування. Вчений очолив кафедру історії українського письменства. В університеті підтримав організацію гуртка українознавства для своєї громади. За бажанням студентів, він налагодив роботу під академічний стиль занять. Спільно з О. Лотоцьким та іншими діячами заснував у Петербурзі журнал «Український студент».

Після революції подружжя переїхало до Києва. Ольга Олександрівна працювала в бібліотеці університету, потім в Академії Наук, в комісії чоловіка. Впродовж 1921-1924 років її чоловік був заступником голови історичної секції ВУАН. Олександр у тандемі з братом часто мав колізії із запальним Сергієм Єфремовим. У повітрі досі витає образа Сергія Олександровича за «фатальну рецензію», опубліковану Михайлом на «ІсторіюУкраїни-Русі» написану Миколою Аркасом і видану Василем Доманицьким. У свій час Олександр Гнатович належав до колективу успішного українського видавництва «Вік», яке припинило своє фактичне існування після затяжної хвороби на сухоти та безпосередньої смерті Василя Доманицького. Невдовзі через кілька років гострий і непримиренний конфлікт М. Грушевського із С. Єфремовим набуде ще більшого апогею, який скрупульозно фіксуватимуть у анонімних доповідних записках агентисекретного відділу ДПУ УСРР.

Олександр Лотоцький завдяки природженому вмінню лавірувати між різними течіями та діячами, які були непримиренними ворогами, неодноразово у співпраці з видавництвом «Вік» згладжував гострі кути з цензурою для видання україномовної літератури. Варто додати, що на першому етапі свого існування з 1896 року видавництво розвивалося зусиллями не лише С. Єфремова, В. Доманицького, О. Лотоцького, братів Д. і К. Пилинських, але й О. Грушевського.

Михайло Грушевський у листі від 31.08.1924 р. до Олександра Кандиби бідкався про відсутність гідних умов проживання та описує родинні перепитії: «Помешкання досі не маємо досі, живемо тимчасово у своїх, по ріжних кутках, от уже 5-ий місяць, від чого особливо терпить Марія Сильв[естрівна]. Кулюня (Катерина, племінниця О. Грушевського – О.К.) працює по примітивній культурі та фольклору, і се її займає. Ольга Олек[сандрівна] мала посаду в унів[ерситетській] бібліотеці, але розхворувалась – простудилась в непаленім [приміщенні] зимою і не знати, чи працюватиме далі. Ол[ександр] Серг[ійович] зайнятий роботою, уроками, лекціями, паче можливости <…> Трудне житє, тільки що почали якось підійматись, аж тут новий неврожай…»

На початку 30-х років Академія Наук перебувала у неспокої. Ще у 1928 році племінниця Олександра Катерина Грушевська разом зі своєю матір’ю подорожували Європою з метою вивчення етнографічних та соціологічних студій у Відні, Берліні та Парижі. А вже через два роки, її батьку заборонили керувати усіма науковими установами історичного напрямку. У 1931 році радянська влада примусово виселила М. Грушевського до Москви. Обставини й причини його передчасної смерті і досі залишаються в українській історіографії однією із «білих», або ж, радше «чорних прям» грушевськознавства.

Щотижневі звернення секретного відділу ДПУ УСРР промовисто відображають непримиренність українських вчених до нових реалій в академічному житті. Із секретного документу, машинописної копії, датованої 13-19 листопада, дізнаємося деталі святкування десятилітнього ювілею Жовтневої революції в Академії Наук. Джерело зберігається нині у ГДА СБ України (ф.13, спр. 370, т. 4, арк. 120-143). «Для всех членов Академии были подготовлены места в президиуме и каждый академик, приходя в зал, занимал предназначенное ему место. ГРУШЕВСКИЙ (Михайло Сергійович. – О.К.), придя на заседание, демонстративно сел на публике и, несмотря на троекратное приглашение ЛИПСКОГО, отказался занять место в президиуме. Когда КРЫМСКИЙ в своей речи коснулся вопроса о положении украинской науки во времена Центральной Рады, ГРУШЕВСКИЙ, видимо, чувствовал себя очень скверно и беспокойно двигался на стуле. После заседания все участники его отправились в Музей Революции на торжественное заседание, посвященное передачи Академии нового дома. На это заседание не явился только один ГРУШЕВСКИЙ. В академичных кругах объясняется это тем, что Центральная Рада и где его личность очень богато представлена различными карикатурами, прокламациями и т.п. Кроме того, в Музее висит большая географическая карта СССР с надписью «Враги Советской власти». Среди прочих к.-р. деятелей на ней имеется и портрет ГРУШЕВСКОГО. <…> 10 ноября в помещении Исторической секции Академии состоялось торжественное заседание исторической кафедры ГРУШЕВСКОГО под руководством последнего. По не вполне еще проверенным данным, ГРУШЕВСКИЙ в своей непродолжительной речи говорил о том, что историческая наука на Украине за последние годы процветает самоотверженному труду его сотрудников: Ф.САВЧЕНКО, ГЛУШКО, С. ШАМРАЯ, А. ГРУШЕВСКОГО и других. Ни о поддержке со стороны Соввласти, ни даже слов «Соввласть» и «Октябрьская революция» ГРУШЕВСКИЙ ни разу не упомянул. Речь ГРУШЕВСКОГО произвела на присутствующих неприятное впечатление и многие оставили заседание. По еще не вполне проверенным данным, после этого выступления ГРУШЕВСКОГО, некоторые академики перестали с ним здороваться, ибо считают, что поведение ГРУШЕВСКОГО бросает тень на всю Академию».

У щотижневому секретному зверненні №52 (від 25-31 грудня) читаємо про непримирену позицію Олександра Сергійовича щодо втручання радянської верхівки в українську науку «… О боевом настроении группы ГРУШЕВСКОГО свидетельствуют слова брата ГРУШЕВСКОГО – Александра, который по поводу юбилея БАГАЛЕЯ говорил: «Пусть себе празднуют как хотят. Из нашей компании никто на юбилее не был. Я вообще не понимаю той глупой обстановки, которая у нас сущесвует. Один бьется, бьется, трудится с пользой для государства, а ему ни благодарности, ни уважения. Других же чересчур чествуют. Но приходится терпеть. Украинцы всегда терпели от Крымской орды (намек на группу КРЫМСКОГО). Там бездарности ЛЕВЧЕНКО и ЕФРЕМОВ делают, что хотят, а КРЫМСКИЙ танцует под их дудку. Но мы то танцевать под эту дудку не станем. Я считаю, что скоро этой анархии придет конец». Борьба эта, как видно из всех приводившихся нами ранее материалов, не могла замкнутся в рамках Академии. Столкновение ГРУШЕВСКОГО с КРЫМСКИМ – ЕФРЕМОВЫМ является столкновением двух политических течений среди украинской общественности. Поэтому борьба в Академии должна была вызвать определенное отношение к ней со стороны политических группировок…» (ГДА СБ України, ф.13, спр. 370, т. 4, арк. 244-262. Копія. Машинопис).

«Чули на цвинтарі офіційні промови не про великого історика України, а про політичного діяча, який нібито в останні часи покаявся» – писала Наталя Полонська-Василенко про похорон Михайла Грушевського.  Історикиня помітила, що обличчя доньки титана історичної науки не видавало жодних емоцій, немовби було витесане з мармуру. На другий день члени родини Грушевських самотньо і понуро снували за катафалком. Врешті, матеріальне становище за словами сучасників, родини особливо не похитнулося одразу ж після смерті Михайла Сергійовича. Їм перейшла у спадок кількаповерхова садиба на вул. Паньківській, але не уся – лише флігель, де вони жили. Головний будинок знищили більшовики ще у 1918 році. Споруда зазнала пожежі впродовж обстрілів Києва. За спогадами колег-істориків, дуже постраждав особистий архів Михайла Сергійовича.

Мешканці будинку на Паньківській, 9. Крайня праворуч — Ольга Олександрівна Грушевська. Близько 1928 р. Джерело: vuam.org.ua

У подружжя Ольги та Олександра Грушевських не було дітей. Після смерті брата Олександр підтримував племінницю Катерину, теж блискучу історикиню. Вчений фактично замінив їй рідного батька та наукового наставника батька. Невдовзі у 1937 році в житті Академії Наук почався новий виток. До наукової співпраці почали запрошувати фахівців «старої школи». Катерину Михайлівну взяв під своє крило Інститут історії української літератури. Все нібито мало налагодитися… У серпні 1937 року несподівано заарештували чоловіка Ольги Грушевської та його племінницю. Після невимовних тортур жінку заслали до Нагайського концтабору у північному Сибіру. У цій критичній ситуації Ольга Грушевська відкинула особисті острахи та емоції і ввімкнула холодний розум в прагненні будь-якою ціною зберегти книги, записники та інші особисті документи свого несправедливо засудженого чоловіка, який також потрапив у заслання, але тільки до Казахстану. Жінка, яка тонко відчувала потреби вітчизняної історіографії та джерелознавства, вирішила боротися за рукописи чоловікових праць до кінця.

«За часів німецького панування вона почала грати велику ролю в київському науковому світі як представниця родини Грушевських. На жаль, ця роля не завжди була позитивна», – зауважила Н. Полонська-Василенко з роз’ясненням певної дріб’язковості у характері Ольги. Особисті образи і невдоволення жінка віддзеркалювала у громадську роботу, фактично налаштовуючи проти себе інших. Втім, багато хто зрадив інтереси її чоловіка, а лавірувати як Олександр Лотоцький вона не уміла.

Після смерті чоловіка Ольга продовжувала жити з членами родини Олександра. Великий напільний годинник у дерев’яному корпусі готичного стилю у свій час був окрасою кабінету Михайла Сергійовича. Невдовзі через багато років атрибут стояв у лівій частині прохідної кімнати, де мешкала Ольга Олександрівна. Їй вдалося зберегти архів не лише свого коханого чоловіка, але і його брата. У 1956 році вона передала родинні документи Грушевських до фондів Центрального державного архіву України у м. Києві.

Коментарі