Отець Юрій Матвєйцов: «Ставши священиком потрібно готуватися до боротьби»

Додано 24.04.2013

На фото - о. Юрій Матвєйцов

«Для мене православ’я, насамперед, – це свобода помножена на любов. Це безмежна творчість, безмежна свобода і безмежна любов». Ці слова нещодавно почув від священика Української Православної Церкви Київського Патріархату Юрія Матвєйцова, людини в Кам’янці-Подільському доволі відомої. Його наполегливості та енергії можна лишень по-доброму позаздрити. Він називає себе стовідсотковим українцем і вважає, що національність людини – це від Господа Бога і визначається вона по духу, а не по крові.

Отож знайомтесь – отець Юрій, настоятель церкви Св. Іоанна Богослова.

– Отче, відомо, що на становлення людини величезний вплив має родина. Розкажіть про свою сім’ю.

– Народився я в 1973 році в родині військовослужбовця. Батька можна назвати одним з перших розбудовників кам’янець-подільського військового училища, а мати працювала медиком. Є ще брат Володимир, знаний далеко за межами України художник-іконописець і портретист. Англійське посольство замовляло в нього портрет принцеси Діани. Ікони, які він написав, прикрашають храми Санкт-Петербурга, багатьох українських церков. Для церкви Св. Іоанна Богослова він написав сім робіт.

– Шлях до Бога, Церкви кожна людина проходить по-різному. Яким він був для Вас?

– До армії в мене і гадки не було стати священиком. Був свідомим піонером, комсомольцем. Любив читати про Жовтневу революцію і підсміювався з сусідів, що вони ходили до костелу. Одного разу у 8 класі споглядаючи вечірнє небо, замислився над питанням: а де кінець Всесвіту? В школі вчили, що Творця немає, але хто тоді це все створив? Запитав вчительку, але її відповідь мене не влаштувала. Так і надалі залишився у сумнівах. У 1988 році батько придбав Біблію. Почав гортати сторінки, і тоді мене пройняла думка, що Бог є! Я замислився, якщо зоряне небо і все що нас оточує таке вражаюче творіння, то який повинен бути Творець. Далі був пошук істини. Познайомився з протестантами, католиками, цікавився східною філософією. Але в 1996 році переступив поріг православного храму Св. ап. Петра і Павла, що у Старому місті і відтоді ревно служу Українській Православній Церкві.

– А коли стали священиком?

– Після армії навчався на режисерському факультеті Кам’янець-Подільського училища культури. Мене завжди цікавило мистецтво, напевне, тому, що воно близьке до релігії. Любив і буду любити рок-н-рол. Вважаю, що в нормальному рок-н-ролі закладена ідея пошуку Бога, істини та справедливості. Особливо мені подобались Борис Гребєнщиков, Віктор Цой та Юрій Шевчук. Вони надихали до пошуку, насамперед себе самого. Після закінчення навчання планував поступати до інституту культури, але бажання служити в церкві перемогло. Одного ранку встав з твердим переконанням, що хочу присвятити своє життя Церкві. Прийшов у храм Св. ап. Петра і Павла і сказав настоятелю отцю Віктору Смоляренку, що бажаю з часом стати священиком. Почав допомагати у вівтарі. На священика мене висвятили у 1999 році. Потім було навчання в Харківській колегії патріарха Мстислава, а потім в Чернівецькому національному університеті на філософсько-теологічному факультеті, який успішно закінчив.

– Ви 10 років були настоятелем церкви Св. Стефана, що у Вірменській дзвіниці. Як справи на новому місці? 

– Спершу я майже півроку служив разом з отцем Костянтином Трачуком у с. Кам’янка. Потім перейшов у Вірменську дзвіницю. До мене там служили декілька священиків, але ніхто довго не затримувався. Пам’ятаю, як перший раз зайшов до цього храму. Там була така блага тиша. Це намолене місце з відповідною атмосферою. Коли виходив із храму з родиною, то побачив на порозі церкви невеличке Євангеліє. До сьогодні не знаю хто це поклав, адже ми нікого не бачили. Мій брат намалював для храму чудову ікону Вірменської Божої Матері, яку ми освятили у присутності священнослужителів чотирьох конфесій.

У 2005 році на території аграрного університету розпочали будівництво церкви Св. Іоанна Богослова. Дещо пізніше взнали, що не прогадали з місцем будівництва. Виявляється саме тут стояла каплиця. Велику подяку висловлюю ректору ПДАТУ Миколі Бахмату, доценту Леоніду Роговику, професорсько-викладацького складу вузу та всім небайдужим кам’янчанам, які доклались до будівництва. У 2010 році у супроводі численного духовенства храм освятив Святійший Патріарх Київськийі всієї РусиУкраїни Філарет. Храм освячений як ставропігійний, тобто він знах одиться під прямим підпорядкуванням Патріарха Філарета. Щодня служу ранішню і вечірню служби. Кожної п’ятниці о 18 годині – акафіст до преподобного Серафіма Саровського, а в суботу – до цілителя Агапіта Печерського. Частинки їх мощів знаходяться у нашому храмі. Сьогодні активно працюємо над створенням професійного церковного хору.

Освячення храму Св. Іоанна Богослова

– Отче Юрію, Ви за сумісництвом виконуєте обов’язки настоятеля громади церкви Різдва Христового, яка планує відновити величний Казанський собор у Старому місті. Коли почнеться будівництво?

– Сподіваюсь, що в цьому році почнемо піднімати фундамент біля історичного факультету. В минулі роки було проведено розчистку і ґрунтовне дослідження фундаменту. Його освятив Святійший Патріарх Філарет. Вже оформлені необхідні документи щодо будівництва. Проте, на це потрібні величезні кошти. Громада, яка складається з викладачів історичного факультету дуже дружня і наполеглива. Головою парафіяльної ради є знаний науковець Валерій Степанков. Є люди, які свідомо допомагають. Плануємо збудувати тимчасову капличку.

– Чимало людей, які приходять до церкви чекають чудес. Чи були Ви свідком чогось подібного.

– Не слід в церкві шукати лише якихось див. Найбільше чудо – це Свята Євхаристія. Проте, я був свідком дивного зцілення. У дзвіницю прийшла молода жінка в якої було онкологічне захворювання на останній стадії. Лікарі не давали їй жодних шансів. Якраз тоді я організовував паломницьку поїздку в Манявський скит. Тетяна, так її зовуть, поїхала з нами. Там вона посповідалась і причастилась. Після повернення сказала, що їй краще. Але яке було здивування, коли чергові аналізи засвідчили, що в неї вже немає онкології. У Рівному вона зробила повторні аналізи і тамтешній професор лише розвів руками сказавши, що це чудесне зцілення, яке він не може з наукової точки зору пояснити. Після того Тетяна вийшла заміж і народила двох дітей. Були ще декілька випадків зцілень. Але головне – це духовне зцілення. В Бога треба просити смиренно, набратись терпіння, а не вимагати. Мене теж Господь зцілив від багатьох пристрастей. Коли став священиком, то думав, що всі пристрасті відсічуться самі собою і я буду літати наче на хмарці. Не відсіклися, навіть ще прибавились. Ставши священиком потрібно готуватися до боротьби і ніколи не впадати у відчай. З Богом ти завжди знайдеш відповідь, слід лише покладатися на Нього і Христос пройде з тобою всі моменти твого життя, особливо неприємні. Так сталося і зі мною.

– Які Ваші особисті подальші плани?

– Сьогодні я навчаюся в аспірантурі історичного факультету К-ПНУ імені Івана Огієнка. Історія – це буття народу. Не просто набір фактів, що мали місце, це – промисел Божий. Пишу наукові роботи. З часом буду захищатися. Тема стосується Кам’янця-Подільського ХІХ – початок ХХ століття. Проте для священика головне – служіння Богу, Церкві і людям.

 Розмовляв журналіст

Дмитро Бельзецький

Коментарі

1 коментар до “Отець Юрій Матвєйцов: «Ставши священиком потрібно готуватися до боротьби»”

  1. Олександр Ігнатій Бучковський сказав:

    Дуже гарне інтерв’ю! В багато чому згоден зі священиком. Деякі люди приходять до церкви, щоб побачити чуда. Але “Не увіруєте, якщо не побачите чудес і див” (Йо. 4, 48). Головне, щоб не бігати за чудесами і дивами, а шукати Бога. А кожного дня відбуваються тисячі чудес, але ми їх не помічаємо. Перше чудо, яке зробив Христосв Кані Галілейській, теж залишилося поза увагою гостей весілля, за винятком декількох слуг. Чуда можуть статися першим кроком до навернення і до поглиблення стосунків з Богом. Дійсно Євхаристія – це чудо з чудес. Коли Бого приходить на Вівтар, приносить Себе у Жертву, воскресає і являється у славі… Багато приходять у Церкву, бо шукають спокою, тікають від світу. Але той хто приходить до Бога, йде на війну, війну зі світом, з гріхом і нарешті самим собою. Але той хто з Богом, ніколи не програє, і навіть те, що по людські є падінням падінням, є насправді перемогою. Життя християнина (справжнього а не по назві) – це насправді одне велике чудо!!!!