Ольга Пламеницька: “Споруди – як люди. І вони, як люди, бувають беззахисними…”

Додано 20.04.2013

На фото - Ольга Пламеницька

18 квітня в Україні відзначали День пам’яток історії та культури. Готуючи ексклюзивне інтерв’ю з пані Ольгою, я подумала, що не буду робити ніяких спеціальних вступів та представлень, бо лише перелік її наукових звань, досягнень і здобутків у сфері української архітектури, археології та історії займе цілу сторінку. Разом з тим, “Вікіпедія” допитливим читачам дасть вичерпну відповідь, хто така Ольга Пламеницька. Тож переходжу одразу до нашої розмови.

– Пані Ольго, для багатьох ім’я Пламеницьких – Ваше та Вашої матері, Євгенії – нерозривно поєднане з Кам’янцем. А що для Вас означає Кам’янець-Подільський?

– Хороше питання! Ще років п’ять тому я би сказала, що Кам’янець – це місце, де я сповна реалізувала себе, де пройшли найкращі часи мого творчого наукового життя. Сьогодні я скажу: це місце, де я засвоїла один з найважливіших в моєму житті уроків. Він полягає в усвідомленні того, що коли людина до чогось занадто  прив’язується, вона це втрачає. І треба гідно прийняти цю ситуацію, не зраджуючи своїх почуттів і не змінюючи позицій. І тоді доля відкриває нові шляхи, дарує нових однодумців.

Кам’янець – специфічне місто. Воно – як магніт з двома полюсами. Спочатку міцно прив’язує до себе, а потім відштовхує, одночасно притягуючи іншим, протилежним полюсом, ніби випробовуючи на міцність. І людина, в залежності від сили і «полюсності» свого «заряду», має вибір – залишитися або піти.

Тих, хто не має власного «полюсу», Кам’янець впускає на свій острівець, ніби провокуючи їх розкрити все своє «нутро». І зараз ми є свідками саме такого процесу. Все, що відбувається на маленькому острові Старого міста – це матеріалізація «заряду» учасників випробування. Яким буде результат – побачимо!

Для мене Кам’янець вже давно перестав бути суто об’єктом професійних інтересів. Це вже щось більше – моя маленька планета, де ростуть троянди – пахучі й колючі одночасно. Такий зв’язок вже не розірвати – незалежно від того, де б я не перебувала і що б я не робила.

В останні роки історичні споруди міста все більше зазнають руйнувань і потребують реставрації. Які історичні архітектурні об’єкти, окрім Старого замку, на Вашу думку, найбільше сьогодні потребують відновлення? З чого б Ви особисто розпочали?

– Історичні споруди Старого міста зазнають руйнувань не стільки через стихійні лиха чи природні явища, перед якими людина безсила. Вони зникають саме внаслідок діяльності людей. Споруди – як люди. І вони, також як і люди, бувають беззахисними, вони також як і люди, хворіють і вмирають. Їх можна вилікувати, а можна знищити. Пам’яткоохоронці – як лікарі, і серед них, як і серед лікарів, є  професіонали, а є й шарлатани, для яких чужа біда, хвороба – лише джерело прибутку. Хороший лікар зробить все, щоб вилікувати хворого. Шарлатан, неспроможний лікувати, ампутує проблемний орган і замінить його протезом. Іноді така операція спричинює смерть.

Через це я би почала з повернення до наукових засад збереження Старого міста, до реалізації розроблених проектів регенерації забудови та реставрації пам’яток архітектури. В першу чергу пам’ятки необхідно накрити консерваційними дахами. Друге – відвести від пам’яток руйнівну воду: зробити відмостки, очистити водостоки (цього практично ніколи не роблять, а катастрофічні наслідки всім відомі). Третє. Створення у складі заповідника за рахунок внутрішньої реорганізації невеличкої бригади «швидкої технічної допомоги» (аналогічна бригада вже давно існує в заповіднику «Замки Тернопілля») дозволить своєчасно чистити мури від руйнуючих зелених насаджень, проводити дрібні ремонтні роботи, не чекаючи, коли доведеться на всю країну волати про чергове обрушення (згадаймо Замковий міст, Польську браму, Францисканський монастир, Нову Західну башту) і власну безпорадність. Пам’яток, яким би я надала перевагу, три. Це башти Водна, Стефана Баторія та Різницька (неправильно названа Гончарською). Перша взагалі не має даху, дахи над іншими створюють більше аварійності, ніж захисту. А у Старому замку я би повернулась до реалізації першого проекту реставрації Нової Західної башти. Те, що з пам’яткою планують зробити, можна кваліфікувати як реставраційний вандалізм вартістю у п’ять мільйонів гривень. Якщо ж виконати будівельні роботи без відхилень від розробленого 2005–2007 рр. проекту (що, на жаль, мало місце і спричинило руйнацію башти 2011 року), вартість робіт не перевищить мільйона гривень. Повірте, я відповідаю за свої слова.

– Останнім часом складається враження що Ви для багатьох кам’янецьких чоловіків-науковців pеrsona non grata. Це тому, що Ви жінка, чи тому, що Ви знаєте більше? І чи мають на Вашу думку гендерні стосунки право на існування в історичній науці сьогодні?

– Ви не помічали, що найбільш «зручними» є люди, які нічого не роблять і нічого не вирішують? До них важко висловити якісь претензії. Але як тільки людина починає щось робити і має свою позицію, це обов’язково комусь не подобається! Якщо ж людина бере на себе сміливість і відповідальність приймати і впроваджувати якісь рішення, вона стає на «лінію вогню», і кількість бажаючих поцілити в неї зростає в геометричній прогресії. І це – незалежно від гендерних ознак.

Чи існує гендерна проблема в науці? Гадаю не більше, ніж в інших сферах діяльності. Але наука має свої правила. Вона вимагає не просто професіоналізму, але професійної відваги і професійної чесності.

 – Пані Ольго, чи готові Ви сьогодні працювати з молодими науковцями Кам’янця-Подільського? І що б Ви хотіли їм передати?

– Багато років  моїм професійним середовищем був колектив НДІ теорії та історії архітектури. У Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури та Національному університеті будівництва і архітектури, де я викладаю історію архітектури та реставрацію пам’яток, середовище інше – це студенти і аспіранти. І я з подивом відкрила для себе безліч нових, цікавих аспектів спілкування з молодими людьми. Адже саме вони формують основу громадянського суспільства, яке нині найактивніше протистоїть нищенню пам’яток і системі подвійних стандартів, яку створило, на жаль, наше покоління. А від мене як викладача і наукового керівника дисертаційних робіт значною мірою залежить, які фахівці прийдуть в науку і реставрацію. І справа не лише в передачі суми знань, а у транслюванні системи фахових цінностей і принципів. Я роблю це з задоволенням. І мені дуже імпонують молоді небайдужі науковці Кам’янця, яким я готова передати свої знання і досвід.

Свого часу за Вашої ініціативи було створено Фонд “Замковий міст”, який ви очолили як президент. Фонд опікувався долею Замкового мосту. А яка доля самого фонду?

– Під егідою фонду 2001 року фахівцями України та Польщі було розроблено проект інженерної реставрації Замкового мосту. Перешкодою його реалізації стало неусвідомлення історичної унікальності пам’ятки. До неї підійшли як до звичайної комунальної споруди. Час показав, що це було непрофесійне рішення: проблеми мосту знову нагадали про себе. А тому, очевидно, фонд «Замковий міст» ще може прислужитися справі збереження культурної спадщини Кам’янця. Я вважаю, що ми можемо реанімувати його як осередок наукового пам’яткоохоронного руху, а заодно залучити до нього інтелектуальні молоді сили, які – я впевнена! – будуть міцнішати.

Нещодавно відбулася виставка акварелей Вашої матері, Євгенії Пламеницької. Як Ви дивитеся на те, аби представити ці роботи кам’янецьким поціновувачам художнього мистецтва?

– Тільки позитивно! Високохудожні роботи Євгенії Михайлівни – не лише професійна школа архітектурної акварелі. Вони несуть енергетику любові до спадщини, створюють настрій і ностальгію за тими часами, коли наше професійне середовище формували самовіддані справі романтики. Адже романтизм – це пожиттєва ін’єкція від цинізму, яким, на жаль, пронизане наше суспільство.

– Що би ви хотіли побажати кам’янчанам?

– Лише одне – не бійтесь!

Розмовляла Лариса Підгірна,

гол. редактор “Promo Lux”

P.S.  Представляємо Вашій увазі, дорогі читачі сайту, відео з презентації альбому-монографії Ольги Пламеницької у Києві (автор – Янна Сисин)

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

Коментарі

8 коментарів до “Ольга Пламеницька: “Споруди – як люди. І вони, як люди, бувають беззахисними…””

  1. Лариса Підгірна сказав:

    То є “БОМБА”.

  2. vlad сказав:

    А чого боятися? Хіба мало застрашені?

  3. Victor сказав:

    Ольга Анатольевна Пламеницкая – это синоним мужества, пофессионализма и совести Украины. Эта красивая хрупкая женщина сделала для Каменца больше, чем многие чиновники и политики. Ее книга о Каменце-Подольском заслуживает самых высоких похвал!

    • Ольга Комарова сказав:

      Цілком з Вами погоджуюсь, пані Ольга – це далеко не “кабінетний вчений”, в яких перетворились більшість сучасних істориків у нашому місті, вона справжня дослідниця, яка знає свою справу. Я от нещодавно задумалась: у більшості її критикують ті, хто насправді лише переписують “наукові творіння” один одного. Принаймні ще критика справжніх дослідників якось сприймається. Особисто для мене і не тільки для мене, дослідник і лектор пан Задорожнюк не є взірцем справжнього спеціаліста у своїй справі, тому й студенти історії Кам’янця толком не знають. А коли людина чогось не знає, то нею легко маніпулювати.

  4. Дмитро Бельзецький сказав:

    Гарне інтерв’ю. Ольга Пламеницька дійсно людина неординарна і чимало зробила для міста. Мені надзвичайно імпонує її концепція заснування і розвитку Кам’янця. А її слова «… коли людина до чогось занадто прив’язується, вона це втрачає. І треба гідно прийняти цю ситуацію, не зраджуючи своїх почуттів і не змінюючи позицій. І тоді доля відкриває нові шляхи, дарує нових однодумців» – цілком правильні.

  5. Лариса Підгірна сказав:

    Ольга Пламеницька – персона, що завжди викликає у наших міських чиновників легкий мандраж, а то й справжнє занепокоєння. У Кам’янці досить часто в певних колах можна почути, що Пламеницька, м’яко кажучи, не є професіоналом ))) І верхи не такі на фортеці почіпляла, і Польську браму не так реставрувала, і взагалі…
    Та найкумедніше те, що на презентації її фундаментальної монографії «Фортеця Кам’янець», котра відбулася не так вже й давно, у сесійній залі міськвиконкому, один із високопоставлених посадовців, економіст за фахом, будучи НЕ спеціалістом, а простим любителем від археології, сказав їй, … практику з багаторічним досвідом, українському архітектору-реставратору, історику архітектури, кандидату архітектури, доценту Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, професору Київського Національного університету будівництва і архітектури, члену Національної спілки архітекторів України (з 1988), дійсному члену Українського національного комітету ICOMOS (Міжнародної ради пам’яток і визначних місць), лауреату премії в галузі містобудування і архітектури імені І. Моргилевського Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (1999), лауреату Міжнародної премії імені професора Яна Захватовича Польського національного комітету ICOMOS (2001), що “МОЖЕ З НЕЮ ПОСПОРИТИ” відносно деяких речей, вказаних у книзі…. Як мінімум – смішно. Чи не так?

    • Ольга Комарова сказав:

      Взагалі НЕ ФАХІВЦЯМ завжди найлегше переливати з пустого в порожнє, принаймні навіть я би була задоволеною, якби почула конструктивну критику щодо свого дисертаційного дослідження, але від справжнього фахівця-історика, який добре знає період, котрого стосується моя тема. Тому Ольга Анатоліївна правильно робить, що не слухає всіляких дилетантів, а рухається впевнено вперед у своїй справі.

  6. Борис сказав:

    Я в захваті від зробленого пані Ольгою. Титанічна праця ! Пламеницькі Євгенія Михайлівна та Ольга Анатоліївна – берегині історії та архітектури старого Кам’янця . Дякувати Богу та долі що звела таких людей з містом . Нашим дітям є чому вчитись.