Народження минулого: невідома спадщина Юхима Сіцінського

Додано 31.07.2012

Сіцінський Ю. Поділля над владою Литви / Упорядники Ващук Д., Мошак М.: Монографія. – Кам’янець-Подільський, 2009. – 160 с.

Народження минулого: невідома спадщина Юхима Сіцінського // Сіцінський Ю. Поділля над владою Литви / Упорядники Ващук Д., Мошак М.: Монографія. – Кам’янець-Подільський, 2009. – 160 с. – С.5-16.

Дослідження історії Подільського краю неодмінно призводить до усвідомлення потреби глибокого аналізу праць Юхима (Євтима) Йосиповича Сіцінського [1], відомого українського історика, археолога, етнографа, мистецтво знавця кінця XIX ст. – першої половини XX ст. Він належить до тієї когорти “розумних українців”, які не влаштовували “розумну” радянську владу, за що і розплатився своїм життям, яке розпочалося у мальовничому подільському селі Мазники Летичівського повіту [2].

Згідно офіційних документів, майбутній вчений народився 10 грудня 1859 р. у сім’ї священика. Однак, у своїх “Споминах” Юхим вказував, що день його народження припадав на 15 жовтня: “В Метриці записано, що я родився 10 декабря, але, здається, родився раніше на місяць, або на два, але забули в свій час записати в Метрику. Так казав мені, коли я став більший, старий мазницький дяк Орловський “Тимофтей” (як він висловлював своє йм’я), і він же вказав коли мої іменини – 15 октября, в день пам’яти преподобного Євфимія Нового” [3]. Очевидно, звідси й ім’я – Євтимій (Юхим).

Початкову освіту почав здобувати з 7-річного віку вдома разом із своїм старшим братом Володею (Володимиром) та сестрами під наглядом приватних учителів. Далі продовжив навчання у с. Калюсик [4], де під впливом вчителя Олександра Руданського Юхим захопився етнографією: “Оце був перший мій інтерес до заняття етнографією, до записів” [5].

В 11 років юнак став студентом (вихованцем) Кам’янець-Подільського духовного училища, яке закінчив у 1874 р., будучи першим у розрядному списку. Далі продовжив навчання у Подільській духовній семінарії. Саме тут почав формуватися професійний талант дослідника. Неабиякий вплив на Юхима справив викладач, а пізніше ректор семінарії Митрофан Симашкевич, який “обійшов пішки все Поділля, знав як своїх п’ять пальців усю територію, зібрав силу цінних етнографічних записів з поля релігійних вірувань, які зреалізував у прекрасних статтях у місцевім єпархіальнім органі…” [6]. Під час навчання у семінарії виходить перша історико-етнографічна розвідка Ю. Сіцінського “Народное предание о Полозе”, надрукована у місцевій газеті “Подольскій листок”. Навчання у семінарії завершилось у 1881 р. (Юхим був 8-им учнем за розрядним списком). Того ж року він продовжив навчання в Духовній Академії у Києві, успішно склавши вступні іспити. Його науковим наставником стає завідувач церковно-археоло гічного давньосховища, викладач академії, професор-історик Микола Петров. Завершення навчання відбулося з одночасним отриманням ступеня кандидата богослов’я (21 вересня

1885 р.). Юхим активно продовжує публікувати статті, перекладає деякі твори польського лікаря та історика Йозефа Роллє. Одружившись, він вчителює у м. Бахмут [7], однак в першій половині 1889 р. повертається до Кам’янця-Подільського, де приймає священицький сан.

Будучи священнослужителем, Юхим не припиняв займатись історією. Разом із Миколою Яворовським він ініціює створення у Кам’янці Подільському музею старожитностей, для чого організовується спеціальна комісія. Ю. Сіцінський власноруч складає правила зберігання музейних експонатів Давньосховища [8], він же 10 лютого 1890 р. обирається на посаду секретаря, а завідувачем стає Віктор Якубович. У цей період Ю. Сіцінський розпочав написання серії статей про найдавніші православні церкви на Поділлі. Активна діяльність молодого вченого позитивно сприймається місцевими діячами і 28 листопада 1890 р. він стає дійсним членом Подільського історико-статистичного Комітету. Під впливом знайомства з відомими вченими Володимиром Антоновичем та Михайлом Грушевським Ю. Сіцінський пише свою першу монографію “Город Каменец-Подольскій. Историческое описаніе”, яка вийшла друком у 1895 р.

Одночасно з історією Юхим не забуває про свої священицькі обов’язки, за добросердечне виконання яких нагороджуються у 1890 р. “набедреником”, в 1900 р. – “наперстним” хрестом і возводиться в сан протоієрея; у 1907 р. нагороджений орденом Св. Анни 3-го ступеня.

26 жовтня 1903 р. відбулась реорганізація Подільського Єпархіального Історико-статистичного комітету, який існував у Кам’янці з 1866 р., у Подільське Церковне Історико-Археологічне товариство, головою якого обирається Ю. Сіцінський. Саме діяльність у ньому, його наукові уподобання стали справжнім “другим виміром” у житті вченого. Він багато мандрує територією Подільського краю з метою збирання предметів старовини, на основі вивчення яких озвучував реферати під час засідань Товариства. Ю. Сіцінський брав участь у роботі багатьох археологічних з’їздів, виступав редактором періодичних видань, зокрема часопису “Подольские Епархиальные Ведмости” (з 1906 р. – “Православная Подолія”), газети “Подолія”, був одним із засновників Подільської “Просвіти”. 26 січня 1904 р. о. Юхима обрано дійсним членом Церковного Історико-Археологічного Товариства при Імператорській Духовній Академії. У цей період повністю сформувався світогляд Ю. Сіцінського, як українського патріота, за що і поплатився…

Перші переслідування розпочались у 1908 р., коли у газеті “Киевлянин” діяльність Ю. Сіцінського була охарактеризована як небезпечна. У листі до М. Грушевського він писав (18 листопада 1909 р.): “Літом [1909 р.] та з початку ученого року в мене була така халепа з начальством: мало не прийшлось зовсім зоставити посаду законовчителя в Кам’янецькім технічнім училищу. Хотіли розправитись зо мною і з(а) “Просвіту” і за все, але мене обстав наш архієрей Серафим (хоть він і не прихильний до українства та за мене постояв), от я і зостався поки на тій посаді, що і раніше. Але прийшлось пережити не мало тяжких хвилин. Бог милостив! Тяжкі тепер обставини життя педагогів. Хтів кидати Кам’янець и все, та жаль було кинути музей, бо нема на кого його зоставити” [9]. Тому на цей час громадська та наукова діяльність Ю. Сіцінського спадає. Однак він не припиняє займатись Кам’янецьким музеєм.

Найбільше клопотів у цьому напрямку завдала Перша світова війна та революційні події в Україні. Музей пережив три евакуації і саме завдяки Ю. Сіцінському всі експонати були збережені. Його подвижницька праця і отримує належну оцінку. 17 лютого 1915 р. обирається членом-кореспондентом Імператорського Московського Археологічного Товариства, нагороджується орденами Св. Анни 2-го ступеню та Св. Володимира 3-го ступеню. Найбільше клопотів у цьому напрямку завдала Перша світова війна та революційні події в Україні. Музей пережив три евакуації і саме завдяки Ю. Сіцінському всі експонати були збережені. Його подвижницька праця і отримує належну оцінку. 17 лютого 1915 р. обирається членом-кореспондентом Імператорського Московського Археологічного Товариства, нагороджується орденами Св. Анни 2-го ступеню та Св. Володимира 3-го ступеню. Окрім цього, 15 жовтня 1916 р. постановою Св. Синоду Юхим призначається Єпархіальним наглядачем Церковно-Парафіяльних шкіл Подільської губернії (перебував на посаді до 1917 р.) [10].

З відкриттям у Кам’янці-Подільському університету, 22 жовтня 1918 р., Ю. Сіцінський (ще з липня на запрошення Івана Огієнка став настоятелем Університетської церкви) призначається на посаду приват-доцента на кафедрі церковної археології. З цього часу розпочалася і викладацька діяльність. Протягом двох місяців він прочитав на історико-філологічному факультеті ряд лекцій, зокрема “Загальний огляд історії Поділля”, “Найдавніші сліди існування людини на Поділлі”, “Стародавні племена й народи на Поділлі”, “Побожжя і Пониззя за часів Галицького князівства”, “Болохівські князі і Болоховська земля”, “Князі Коріатовичі й заснування міста Кам’янця”. У наступному році Ю. Сіцінський читає курс з історії українського мистецтва. З 27 серпня 1919 р. Рада професорів Університету обирає його головою бібліотечної комісії. Одночасно він упорядковує нумізматичну колекцію Кабінету Мистецтв [11].

З остаточним утвердженням совєтської влади в Україні і Кам’янці-Подільському зокрема, Університет реорганізовується спочатку в Інститут теоретичних наук (ІТЕН, з 2 лютого 1921 р.), а з 26 лютого 1921 р. – в Інститут Народної Освіти (ІНО) та Сільсько-Господарський Інститут (СГІ) [12]. Саме в ІНО професор Ю. Сіцінський продовжив свою викладацьку практику та завідування кабінетом мистецтвознавства. Однак ненадовго …

25 березня 1921 р. Юхима заарештовують за підозрою в контрреволюційній діяльності. “Його звинуватили у зв’язках з сином Володимиром, котрий тоді був у Чехії, а що він українець – дядько не ховав – до якоїсь партії він не належав”, – так згадує племінниця Є. Монастирська [13]. З-під арешту Юхима звільнили 24 червня, але повернувшись додому, він застав жахливу картину: все його майно було конфісковане. Цю страшну звістку не витримала дружина Маня, яку від пережитого горя розбив параліч і вона вже до самої смерті, яка сталася 30 травня 1923 р., не піднялась з ліжка. Як каже народне прислів’я: “Одна біда не ходить”. Так і сталося у подальшій долі Ю. Сіцінського. 7 жовтня 1922 р. за розпорядженням Вінницького Губернського “Политпросвета” його звільняють від завідування Кам’янецьким музеєм, “позаяк священнослужитель не може завідувати радянською установою” [14]. 27 жовтня того ж року його усунуто від викладацької роботи [15]. Лише у травні-червні 1923 р. Кам’янецький повітовий освітній комітет призначив його науковим співробітником музею [16]. На цій посаді працював до 30 грудня 1924 [17].

З цього часу він перебував у невизначеному стані, але залишався при музеї на посаді вченого охоронця музею до 26 серпня 1929 р., тобто до другого арешту [18]. Не маючи достатніх коштів щоб прогодувати сім’ю, Ю. Сіцінський продає свій будинок, який побудував на кошти, отримані від Міської Думи в 1895 р. за книгу “Город Каменец-Подольскій. Историческое описаніе”. Залишає за собою лише флігель, де в одній із кімнат проживав зі своєю дочкою Тетяною. В інших кімнатах мешкали інші працівники музею. З однією із них – Оленою Купріянівною Перцель – пізніше він одружився (вінчання відбулось 1 листопада 1926 р. у Миколаївській (вірменській) церкві [19]).

Незважаючи на складні обставини життя, Ю. Сіцінський не припинив наукової діяльності. В кінці 1920 року він став членом новоутвореного “Кам’янець-Подільського Комітету охорони пам’яток старовини, мистецтва і природи” (Камподкост). Трохи пізніше, з 1925 р., Ю. Сіцінський став членом Президії (заст. Голови) “Кам’янець-Подільського Наукового при Всеукраїнській Академії Наук Товариства” [20]. Активно продовжує археологічні дослідження і здійснює наукові доповіді за їх результатами.

Саме в цей період Ю. Сіцінський приймає можливо одне із найболючіших для себе рішень: він відмовляється від “служіння культу”. Ось як він сам про це писав 11 вересня 1928 р. в газеті “Червоний кордон”: “Я бувший служник релігійного культу ще з 1922 р., коли я був викладачем ІНО, залишив службу при церкві, з того часу й досі ніякої участи в церковних справах не брав, займався тільки науковою працею, був і досі состою службовцем, і таким чином я, фактично зрікся духовного сану. Але деякі і досі вважають мене службовцем культа, то цим я заявляю суспільству те, що я вже фактично заявив, що я не служник культу і надалі маю намір займатися тільки науковою працею, як службовець УССР” [21]. Цей крок Ю. Сіцінського викликав і викликає неоднозначну оцінку і тоді, і тепер. Справді, після повного утвердження совєтської влади, Ю. Сіцінський не служив у церкві. Однак, спочатку арешт, конфіскація майна, смерть дружини, проблема з роботою і боротьба за виживання у “безбожному суспільстві”… Крім цього, будучи активним прибічником утворення Української автокефальної православної Церкви, Ю. Сіцінський не міг змиритися з її ліквідацією. То чи можна за таких обставин трактувати слова Ю. Сіцінського як відречення від Бога, чи це був свідомий крок українського патріота, у якого не було бажання повертатися у лоно Російської Церкви? Крім цього, із слів Юхима, ми дізнаємось лише про те, що він просто “зрікся духовного сану”, тобто перестав бути священиком. Проте навіть це не врятувало вченого від повторного арешту.

Повне припинення політики українізації торкнулося й Кам’янця-Подільського. 26 серпня 1929 р. були заарештовані викладачі СГІ, а також Ю. Сіцінський [22]. Звинувачення: “контрреволюційна петлюрівська діяльність і агітація”. Йому навіть приписали участь у неіснуючій Спілці визволення України. Проте, пробувши під арештом 8 місяців, за розпорядженням Київського ГПУ Ю. Сіцінського звільнили, але справу не закрили до закінчення процесу над “СВУ” [23].

По звільненню колишній підслідчий залишився без засобів для існування, тому змушений був клопотатися про нарахування пенсії. Чи вдалося йому це зробити точно не відомо. Мабуть ні, оскільки почав шукати роботу за межами Кам’янця. Водночас продовжував писати історичні розвідки. Зокрема, 28 серпня 1930 р. закінчив працю над рукописом “40 літ культурної роботи” (з приводу 40-річчя Кам’янецького історико-археологічного музею) на 58 аркушах [24].

В 1931 р. Ю. Сіцінський виїхав до Києва, де 1 травня влаштувався на роботу у Всеукраїнське музейне містечко, яке функціонувало при Держаному культурному історичному заповіднику, на посаду наукового працівника 1-ї категорії [25]. Проте вже 2 серпня 1933 р. був звільнений [26]. Мабуть, головною причиною цього стала хвороба ніг (ходити на роботу йому допомагала дружина). Ця ситуація змусила сім’ю Сіцінських задуматись над поверненням до Кам’янця. Але влада у рідному місті не бажала бачити того, хто все своє життя присвятив йому. Згідно рішення Кам’янець-Подільського народного суду від 31 липня 1933 р. в Сіцінських вилучили флігель із по життєвим залишенням кутової кімнати в16 кв. м[27]. Ю. Сіцінський, будучи ще у Києві, намагався через особисте листування вплинути на ситуацію, але все було марно. Рішення суду було підтверджено постановою міськради [28]. Йому також відмовили у нарахуванні персональної пенсії [29].

Ю. Сіцінського з дружиною переселили на Підзамче у будинок Юлії Антонівни Ундерко. Саме тут, сплачуючи за одну кімнату, він доживав останні дні. Звертає увагу на себе характер процесу переселення. Ось як про це згадувала племінниця Юхима, Євгенія Монастирська:

“Раптом дядько бачить через вікно, що у двір заїжджає грузова автомашина. Він (тобто дядько – упорядн.) виходить у двір. Вручають ордер на перевезення його на Підзамче. Дядько просить цих людей забирати не всю бібліотеку. Він відбирає більш цінне: свої праці, альбоми, просить цих людей, що прибули, що він сам відвезе частину бібліотеки, але ніхто його не слухає. І от стали жбурляти книги, як дрова на автомашину. Автомашина виявилась замалою для такої великої бібліотеки, яка була у дядька, навалили до верху, дорогою губили книги. Були загублені альбоми (найцінніші для дядька) та книги. Дядько давав у газету об’яву – хто знайде, принести йому за винагороду. Але ніхто нічого не приніс. Це зовсім приголомшило дядька. Так жахливо повелися з ним, навіть не попередили. Коли я прийшла до дядька на Підзамче і ми носили (книги – упорядн.) у повітку, де звалена була вся [його] бібліотека, то я жахнулася того, що побачила. Це (була – упорядн.) величезна купа порваних, пошарпаних книг” [30].

Останній рік життя Ю. Сіцінський був прикутий до ліжка: далася в знаки хвороба ніг. Його доглядала дружина – Олена Купріянівна. Він помер 8 грудня 1937 р. і був похований на Русько-фольварецькому кладовищі. Так закінчив земний шлях Великий дослідник Подільської землі – Юхим Сіцінський.

***

Найбільшим творчим задумом Ю. Сіцінського було написання 5-ти томної монографії “Нариси з історії Поділля”. За його життя у 1927 р. у Вінниці був надрукований лише 1-й том і оголошено, що незабаром вийде 2-й. Однак доля вирішила інакше: інші томи так і не побачили світ. Лише у 2000 р. Ольга Пламеницька надрукувала частину 3-го тому “Стародавні племена й народи на Поділлі за історичних часів перед заснуванням Київської держави”, який зберігався в особовому фонді Ю. Сіцінського (№ 3333. – Оп. 1. – Спр. 31) [31]. Доля інших томів донедавна була невідома.

Останній, п’ятий, том мав умовну назву “Поділля під владою Литви” і дотепер вважався втраченим. Проте нещодавно потрапив з приватної колекції одного із кам’янчан до Історико-культурологічного Подільського братства. Як він опинився у руках колекціонера, достеменно не відомо. Очевидно, під час варварського виселення Ю. Сіцінського на Підзамче цей рукопис (а також 4-й том “Пониззя та Побужжя за часів Київського та Галицького князівства”, який зараз також зберігається у фондах братства) підібрав хтось із кам’янчан і, передаючи з рук у руки, зберіг до наших днів. Ця праця є творінням пера Ю. Сіцінського. Вона являє собою зшиток паперу різних розмірів із загальною кількістю 107 аркушів. Текст написано особистою рукою автора. За змістом – це історія Подільського князівства із середини XIV ст. і до 1434 р. Наразі невідомо коли саме був написаний текст. Можемо лише стверджувати, що він постав після 1928 р., оскільки саме в цьому році вийшла праця В. Розова “Українські грамоти XIV в. і першої половини XV в.” та монографія Ю. Сіцінського “Оборонні замки Західного Поділля”, на які покликається автор, і вони є останніми у хронологічному списку використаної наукової літератури. У публікації рукописний текст подається повністю в авторській редакції з необхідним сучасним науковим коментарем. У круглих дужках розкрито скорочення, зроблені Ю. Сіцінським, а у квадратних – власне доповнення змісту тексту. Крім цього, посилання здійснювались двома типами цифр: арабські – посилання власне Ю. Ю. Сіцінського, а латинські – наші. Рукопис умовно поділено на три частини відповідно до логіки викладу матеріалу, а кожну з них на підчастини згідно із підкресленням Ю. Сіцінського.

Публікувати текст, який тобі не належить і нікому не відомий, завжди важко. Проте тільки так відбувається процесс нового народження минулого…

 

1. Прізвище Сіцінський походить від назви с. Січинці (Дунаєвецький р-н Хмельницької обл.), звідки був родом прадід Юхима – Федір.

2. Тепер однойменне село Деражнянського р-ну Хмельницької обл.

3. Державний архів Хмельницької області (далі. – ДАХмО). – Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. – Оп. 1. – Спр. 26. – Арк. 6.

4. с. Калюсик, сучасне село Віньковецького р-ну Хмельницької обл.

5. ДАХмО. – Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. – Оп. 1. – Спр. 26. – Арк. 28.

6. Там же. – Арк. 23–24.

7. З 1924 р. – м. Артемівськ Донецької обл., районний центр.

8. ДАХмО. – Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. – Оп. 1. – Спр. 34. – Арк. 4.

9. Центральний державний історичний архів України. – Ф. 1235: Особистий фонд М. Грушевського. – Оп. 1. – Спр. 746. – Арк. 142–144.

10. ДАХмО. – Ф. Р.-302. – Оп. 2. – Спр. 444. – Арк. 16.

11. Завальнюк О. Історія Кам’янець-Подільського державного університету в іменах (1918 – 1921 рр.). – Кам’янець-Подільський, 2006. – С. 301.

12. Завальнюк О., Комарніцький О. Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка (1918 – 2009 рр.): Історичний нарис. – Кам’янець-Подільський, 2009. – С. 16–17.

13. ДАХмО. – Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 21.

14. ДАХмО. – Ф. Р-302: Фонд Ю. Сіцінського. – Оп. 2. – Спр. 444. – Арк. 39; Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі. – ЦДАВО України). – Ф.166. – Оп. 2. – Спр. 1158. – Арк. 18–18 зв.

15. ДАХмО. – Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. – Оп. 1. – Спр. 34. – Арк. 21; ЦДАВО України. – Ф. 166. – Оп. 2. – Спр. 1158. – Арк. 18–18 зв.

16. ДАХмО. – Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. – Оп. 1. – Спр. 34. – Арк. 21.

17. Кам’янець-Подільський державний історичний музей-заповідник. – №К. док. п/п. 4394 КВ–44855. Трудовий список Сіцінського.

18. Там само.

19. ДАХмО. – Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 7.

20. Україна. – 1926. – Кн. 1. – С. 177.

21. ДАХмО. – Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. – Оп.1. – Спр.38. – Арк. 39.

22. ДАХмО. – Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. – Оп.1. – Спр.38. – Арк. 38.

23. Архів Управління Служби Безпеки України у Хмельницької області. – Слідча справа П-15162. – Арк. 28.

24. ДАХмО. – Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. – Оп. 1. – Спр. 34.

25. Кам’янець-Подільський державний історичний музей-заповідник. №К. док. п/п. 4394 КВ–44855. Трудовий список Сіцінського.

26. Там само.

27. Національний історико – архітектурний заповідник “Кам’янець”. Фонди. – Справа №1464. Домоволодіння Сецинского. – Арк. 59.

28. 19. V. 1934 р. Довідка (копія). Видана Кам(’янець)-Под(ільським) Відд(ілом) М(іської) Р(ади) г-ну Сицінському Е. Й. в тому, що Постановою Суду з 31 липня (19)33 р. № 1464 вилучено у його флігель та сарай по вул. Петровського № 62 та відповідно до постанови Президії М(іської) Р(ади) з 17. X. (19)33 р. № 18 передано у безкоштовне пожитьове користування гр-ці Шуляк Акулині Петр(івні) зі звільненням також від будь-яких податків (Національний історико-архітектурний заповідник “Кам’янець”. – Фонди. – Спр. № 114/1046. Домоволодіння Сецинського. – Арк. 60).

29. ДАХмО. – Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 38; ДАХмО. – Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. – Оп. 1. – Спр. 31. – Арк. 37.

30. ДАХмО. – Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 21.

31. Сіцінський Є. Стародавні племена й народи на Поділлі за історичних часів перед заснуванням Київської держави / Пламеницька О. Цінна розвідка з наукової спадщини Є. Сіцінського // Пам’ятки України: історія та культура. – Ч. 3–4 (128–129). – 2000. – С. 46–57.

 

Коментарі