Лист А. Лівицького до І. Мазепи від 8 квітня 1920 р.

Додано 31.08.2012

Студії з історії Української революції 1917-1921 років: на пошану Руслана Яковича Пирога. Збірник наукових праць / Гол. редкол. В.Ф. Верстюк. - К.: Інститут історії України НАН України, 2011. - 406 с.

Лист А. Лівицького до І. Мазепи від 8 квітня 1920 р. – ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 1. – Спр. 124. – Арк. 24–25–26. – Копія. Машинопис // Студії з історії Української революції 1917-1921 років: на пошану Руслана Яковича Пирога. Збірник наукових праць / Гол. редкол. В.Ф. Верстюк. – К.: Інститут історії України НАН України, 2011. – 406 с. – С.248-251.

УНР

Керуючий

Міністерством

закордонних справ

Квітня [8 дня][1] 1920 р.

 

Високоповажний Ісаак Прохоровичу.

На жаль, я і до цього часу не міг вирватись з Варшави. З 10-го березня представники польського уряду обіцяли в найближчих днях подати нам свій проект договору. Але подали цей проект лише 3-го квітня. Вони вимагали відповіді не пізніше 7-го квітня. Позаяк домагання поляків були такі, що наша місія на них не могла погодитись, то ми відповіли негативно. Не було потреби їхати до Кам’янця, коли ми тут у Варшаві були принципово проти підписання такого проекту. Ми не підписали б його і тоді, коли б навіть правительство наше погодилось[2]. Копію цього проекту я надіслав п. Огієнко і Шадлунові. З приводу проекту я мав аудієнцію у п. Пілсудського, а також мої співробітники і я мали побачення з шерегом польських політиків. На аудієнції Пілсудський обіцяв наказати, аби нам були зроблені відповідні уступки. Завтра відбудеться офіційне засідання конференції, на якому ми запропонуємо свій контрпроект. Ми будемо домагатись, аби визнання самостійності України і нашого уряду було опубліковано окремим актом і було редаговано в більш конкретних виразах. Ми домагаємось також, щоб кордони між Польщею і УНР пройшли по р. Збручу, старому австрійсько-російському кордону, р. Західному Бугу і р. Прип’яті.

В справах адміністраційних ми домагаємось, аби вся цивільна влада на Волині і Поділлю була передана уряду УНР. Ми вважаємо також недопустимою якусь конвенцію в справі аграрній на Вкраїні. Взагалі ми пропонуємо нову редакцію договора. Лише після того, як поляки підуть на уступки, я приїду до Кам’янця, аби запропонувати Раді міністрів і представникам політичних партій проект договора. Коли це буде, – невідомо, але гадаю, не пізніше, як за тиждень.

Маю точні відомості, що місцеве французьке посольство заінтересувалося нашими переговорами з поляками і бажає якнайскоршого їх закінчення. У французького генерала Henri[3] були ген[ерали] Зелінський[4] і Юнаків[5], а завтра буде моє побачення. Французи дуже прихильно ставляться до нас, і в найближчих днях я буду прийнятий французьким послом офіціально, як представник УНР. Взагалі є підстави гадати, що Франція скоро визнає нас і дасть матеріальну допомогу.

Становище тут остільки напружене і рішуче, що моя присутність зараз необхідна[6]. Я можу і хочу виїхати з Варшави лише тоді, коли доведу переговори з Польщею до бажаного кінця. Мацієвич в цем мент не може замінити мене в Варшаві та взагалі його не варто рушати з Бухарешту раніше, ніж він досягне у румунів реальних наслідків. Зараз Румунія абсолютно не бажає іти назустріч нашим домаганням. На моє місце у Варшаві найдеться немало кандидатів.

Прошу Вас дуже заспокоїти Шадлуна[7], який і мені, і кам’янецькому громадянству занадто псує нерви. Нарешті я перестану читати його листи, остільки вони неприємні і навіть образливі. Він, між іншим, рішуче мене викликає до Кам’янця, хоч і знає всю серйозність переговорів з поляками в цей мент. Його постійне підозріння мене в контрреволюціях доведе мене до того, що я, нарешті, одмовлюся од всякої праці.

Присилаю Вам до відома копії листів Марголіна і нашого агента у Відні. Учора прибув до Варшави [Б.] Матюшенко[8] із страшними інформаціями про авантюру Супруна і про діяльність А.Г. Макаренка[9]. При таких обставинах присутність Мартоса[10] за кордоном зараз необхідна.

Він мусить рятувати наші кошти, бо інакше і на Вкраїні наша праця буде неможлива. Безпалко скоро повернеться з-за кордону. Пан міністр Шадлун обвинувачує мене і в тому, що закон про конституцію затверджений з деякими змінами[11]. Але така була воля Головного отамана, і в цьому я не винен. Коли Ви не погодитесь з тими змінами, я і Безпалко, який був при тому[12], як тих змін домагався Г[оловний] о[таман], подамо

на демісію, як обіцяли в Кам’янці.

Про польські пропозиції я писав до Кам’янця нашим міністрам, але вони нічого не відповідають. Шадлун пише всякі свої мудрствованія, а про таку поважну справу і не згадує. А я послав йому і польський проект, і наші міркування. Дуже прошу його «підтягнути». Дуже вдячний Вам за довір’я, яке виявилось в дорученні виконувати Ваші обов’язки в В[ашій] відсутності. Прошу лише до побачення зо мною почекати з переводом до Варшави п. Мацієвича.

Матюшенко свідчить, що майже всі наші с.д. за кордоном тримаються нашої орієнтації і що представники всіх партій українських, крім с.р., готові об’єднатись і підтримувати правительство. Можна сподіватись, що скоро матимемо справді єдиний національний фронт. Що ж до с.р., то мій погляд на них Вам відомий з весни [19]19 р.[13]

З побажанням сил і здоров’я

Готовий до послуг Андрій Лівицький.

Праця моя у Варшаві вже, нарешті, дає реальні наслідки, вже наближається до бажаного кінця, але сили мої настільки вичерпані, нерви остільки напружені, що не знаю, чи стане мене хоч на місяць. Хоч і тяжко на Вкраїні, але далеко легче, ніж в цьому пеклі, при цій страшній відповідальності, в атмосфері загального недовір’я і безглуздої безпідставної критики. Через те, які б умови не пропонували поляки, ми їх не приймемо без згоди правительства і громадства. З легкою совістю можу сказати Вам, що за ці два місяці я працював каторжно, я зробив все те, що можливо при таких умовах, я підняв на ного всі політичні кола польські без ріжниці напрямків. Хай мене судять, навіть, галичани, а не товариші, в роді п. Шадлуна. А з чесними галичанами, навіть н.д., ми контакт тримаємо.

Всього кращого.

Між іншим, був у Папського нунція і прийнятий дуже прихильно[14].

Ваш А. Лівицький.



[1] Так цей лист датує І. Мазепа. Див.: Мазепа І. Україна в огні й бурі революції… – С. 403.

[2] Це речення опущене у цитуванні цього листа І. Мазепою.

[3] Анрі (Henrys) Пол Проспер (1862–1943) – французський генерал. В 1919–1920 рр. шеф французської військової місії в Польщі.

[4] Зелінський Віктор (1867–1940) – український військовий діяч, генерал-полковник. Очолював українську військову місію в Варшаві у 1920 р.

[5] Юнаків Микола (1871–1931) – український військовий діяч, генерал-полковник. Військовий радник української дипломатичної місії в Варшаві.

[6] I. Мазепа завершує цитування цього листа попереднім абзацом. – Мазепа І. Україна в огні й бурі революції… – С. 404.

[7] М. Шадлун брав участь в нараді ЦК УСДРП 29 січня та у засіданні Кабінету народних міністрів УНР 14 лютого в Кам’янці-Подільському. 15 лютого він написав листа до Головноуповноваженого уряду УНР І. Огієнка про те, що в Кам’янці він не урядує, коштів не асигнує, з урядових справ нікого не приймає. – ЦДАВОВ. – Ф. 1131. – Оп. 1. – Спр. 20. – Арк. 39.

[8] Матюшенко Борис (1883–1944) – український громадсько-політичний діяч, дійсний член НТШ. Член РУП, УСДРП. Очолював департамент міністерства народного здоров’я при гетьманаті, міністр здоров’я і опікування в уряді В. Чехівського. В 1919 р. входив до складу делегації УНР на Паризькій мирній конференції. В 1919–1921 рр. – голова Закордонного бюро Українського Червого Хреста. На еміграції в ЧСР.

[9] Макаренко Андрій (1886–1963) – український політичний і державний діяч. Член Директорії УНР з кінця 1918 р. 14 лютого 1920 р. на засіданні кабінету міністрів у Кам’янці-Подільському ухвалено окрему постанову про закінчення повноважень членів Директорії А. Макаренка і Ф. Швеця, видані 15 листопада 1919 щодо повноважень їхньої діяльності за кордоном. З кінця 1919 р. А. Макаренко перебував у Польщі, згодом на еміграції в Німеччині і в США.

[10] Мартос Борис (1879–1977) – громадсько-політичний і державний діяч, вчений-економіст, педагог, дійсний член НТШ з 1946 р. Член РУП, УСДРП, Центральної Ради. Міністр фінансів в уряді В. Чехівського, з 9 квітня по 27 серпня 1919 р. – голова РНМ УНР і міністр фінансів УНР. З кінця 1919 р. на еміграції в Німеччині, де займався фінансовими справами УНР, згодом – в Чехословаччині, Німеччині, США.

[11] Мова йде про «Тимчасовий закон про державний устрій та порядок законодавства УНР», ухвалений в Кам’янці-Подільському 14 лютого на засіданні Кабінету народних міністрів за участю І. Мазепи, А. Лівицького, І. Огієнка, М. Шадлуна та О. Безпалка та підтверджений 24 лютого у Варшаві на засіданні членів УСДРП, що перебували за кордоном. Доценко О. Літопис…. – С. 173–175.

[12] Сам О. Безпалко так оцінював зміни в законопроекті: «Справу підпису нашого законопроекту приняв С[имон] В[асильович] з насміхом і висловився образливо про тих, що його уклали. Якийсь час здавалося, що я його переконав (про що я сказав в першому листі до т. Мазепи). […] Ані мені, ані Лівицькому не удалось його переконати, закону не підписав, а обіцяв відіслати свої поправки до тов[ариш]а Мазепи».

[13] Маються на увазі політичні консультації, що проводилися на початку квітня 1919 р. у Рівно між представниками УСДРП та УПСР для організації нового соціалістичного уряду Б. Мартоса. Есери висували вимогу скасування Директорії як верховної влади, есдеки виступали за впровадження Конституції, яка б регулювала відносини між урядом і Директорією. – Мазепа І. Україна в огні й бурі революці… – С. 133. Подібних політичних переконань дотримувались есери і на початку 1920 р., ухваливши резолюцію про те, що УПСР не задовільняє ціла урядова система і, беручи участь в обговоренні «Тимчасового закону…», есери виступають за верховну владу у формі колективу трудових верств населення; влада Директорії мала бути обмежена на користь Кабінету народних міністрів до скликання законодавчого органу. – Доценко О. Літопис… – С. 172.

[14] Про візити А. Лівицького до послів іноземних держав див.: Там само. – С. 218.

Коментарі