Гендерні міфи “підкаблучників” богині Кліо

Додано 26.01.2013

Знаєте, мої солоденькі читачі, так мені вчора наболіло, так мені вчора накипіло… ледь не набила одного дослідника у відділі рідкісних видань у нас на істфаці. Чоловік мав необережність зробити певний закид у бік молодих жінок-дослідниць, мовляв, і наукову кар’єру вони собі ніколи не зроблять, якщо не мають родичів в університеті, і на конференціях чоловіки їм заглядають тільки в декольте. Я вже навіть вибрала з верхньої полиці найтовстіший том «Подільських єпархіальних відомостей», щоби ненароком впав йому на голову, але зухвалому, цинічному нахабі пощастило, – зайшов ще один читач і я таки не встигла помститися сповна за таку хибну упередженість.

Чоловіки інколи забувають, що навіть богиня Кліо, покровителька історії, була жіночої статі – і вони усі таки перебувають під натиском її божественних підборів. Ну, що тепер перейдемо до безпосереднього розвіювання «міфів», які історики чоловічої статі собі придумали, якими себе втішають і які смішні і недоречні самі по собі до втрати пульсу.

Міф 1. Молоді нічого не знають, тим більше жінки.

Смішно спостерігати за тим, як бува клеїть тебе в архіві якийсь старий пердун, сприймаючи за викладачку, як спершу нахвалює, а потім, дізнаючись за справжній, дещо юний  вік, починає паскудити тему майбутньої дисертації по повній програмі. Безперечно, чоловіки такі дорослі, поважні і всезнаючі! Втім, хочу підкреслити, коли дослідник самозакохано неодноразово акцентує, що тільки він все знає і ніхто більше ні в чому не розбирається, то є «мертвий» науковець, його дослідницький шлях насправді завмер на віки вічні. Тому що справжні історики навчаються і щось досліджують впродовж всього життя. І ще дуже часто, коли чоловікові-досліднику кажеш «Пробачте, але я ще на початку свого шляху…», він, чомусь, єхидно посміхається, плутаючи «початок» із «кінцем».

Міф 2. Усе в науці вирішують родичі.

«Якщо у тебе немає родичів в університеті – ти ніколи не захистиш дисертацію», – сказав мені той чоловік. Родичів у мене дійсно нема, але якось я таки довчилася до магістратури, незважаючи на «династійність», яка дійсно притаманна нашому факультету. Безперечно, родичі можуть чимось допомогти, якось підштовхнути в науковий світ, але ніхто не буде писати за дослідницю її наукові творіння… Втім, такий номер може пройти перший, другий раз, але до докторської така особа не дотягне. Це з тієї опери, накшталт: «Тато купив авто, купив права, але керувати не купив».

Міф 3. Про декольте і шлях в науку через ліжко.

Якраз від того самого зухвалого добродія поважного віку почула таку фразу: «Ви, жінки, понадіваєте декольте на конференцію і потім дивуєтеся, що вашу доповідь ніхто не слухає». Щодо цього скажу: справжній історик, який прийшов таки послухати своїх колег, ніколи не буде заглядати у жіночі декольте. А якщо чоловік цілеспрямовано приїхав на конференцію у пошуках амурних пригод, то йому і в декольте не треба заглядати, знайде завжди привід причепитися до якоїсь молодої дослідниці у строгому дрес-коді. І взагалі кожен такий історик сприймає жіночу красу крізь призму власної розпущенності. Сама особисто у архівах зустрічала екземплярів чоловічої статі, які похапцем ховали у кишені обручки, аби з кимось познайомитись. М’яко кажучи, жалюгідне видовище…

Чоловіки-науковці також люблять заявляти, що жінкам легше пробитися в науку, мовляв через «ліжко» шлях коротший, а вони бідолашні, такі нещасні змушені все самі у поті лиця протирати штани по архівам. Безперечно, не можу заперечувати є такі жінки, але як же можна усіх міряти однією лінійкою? І до того ж, якби усі жінки дійсно так феєрично входили в історіографію, то тим же чоловікам не залишалось зовсім часу на науку – просто з того ж «ліжка» б не вилазили.

Історикам чоловічої статті пора б вже визнати, що жінки теж можуть бути успішними і розумними. Але де ж там? Їм легше приписати до жінок список якихось фіктивних коханців, аніж це визнати. Але все ж вони забувають, що кожна поважаюча себе дослідниця уважно слідкує за тим, щоби у той загадковий фіктивний список не вписався ненароком якийсь похітливий нікчема.

Міф. 4. Жінки не вміють працювати з архівними документами.

Що? Та брехня!!! Жоден чоловік не буде з такою жадобою перечитувати епістолярії історичних діячів, як це вміють жінки. Це наше, в крові, заглиблюватися в деталі. Нам таки притаманна неабияка скурпульозність та наполегливість. Ми гарно і впорядковано ведемо свої записи. А жіноча інтуїція, цей неабиякий феномен, якому чоловіки ніколи не знайдуть пояснення – скільки разів вона мене виручала. Жодного разу такого не було, щоби я в «холосту» замовила документи. Мінімум 2-3 архівні справи зі «сліпого» відчайдушного пошуку завжди ставали у пригоді.

Міф 5. Якщо у жінки маленька дитина – не до науки.

Фальш і вигадка чистої води, яку я легко можу спростувати своїм же життєвим прикладом. Я сама виховую дитину і в моєму оточенні є величезна кількість молодих мам, які успішно поєднали написання дисертації із вихованням немовляти. А ще, просто терпіти не можу, коли чоловіки списують одиноких матерів у «шухляду» істориної науки. Вони ж бо забувають, що в такому разі у жінки є ще більший стимул чогось досягти і успішно самореалізуватись. Чоловіки навіть не уявляють, як можна поєднувати колисання, годування, інші домашні справи, творчість і наукову діяльність.

 

Ще чимало міфів можна розвіювати, але основні з них, які особисто мені дуже наболіли, я максимально спростувала. Тепер тому зухвалому пану є над чим задуматись… І також хочу підкреслити, що в моєму дослідницькому оточенні є чимало хороших і толерантних істориків чоловічої статі, і до них мої тези аж ніяк не відносяться. Усе це адресовано до самозакоханих ловеласів з неконтрольованою поведінкою.

Ольга Комарова,

гол. редактор сайту

Коментарі

6 коментарів до “Гендерні міфи “підкаблучників” богині Кліо”

  1. Олександр Ігнатій Бучковський сказав:

    Жостко!!!!!!): Але правдиво,

    • Ольга Комарова сказав:

      Саша, а по-іншому і бути не може. Не розумію, як міг той добродій мені закидати про неактуальність теми мого дослідження, про рівень моїх здобутків, якщо навіть в очі не бачив моїх публікацій і сам плутається в персоналіях, хоча твердо заявляє: “я все знаю! І те знаю, і те знаю…” І що це значить: “Я в архіві бачив!”, якщо є документи, які дійсно крім мене ще ніхто не вводив в обіг, навіть черкаські дослідники, які дійсно потужно вивчають цю тему.
      Я всі ці фішки знаю типу “Ти з цим керівником нічого не напишеш, а от наша зустріч доленосна…”.

  2. Filin сказав:

    Все эти клише особенно нелепо звучат в Каменце, где работали Евгения и Ольга Пламеницкие, тогда как многие титулованные местные историки-мужчина иной раз в своих книгах такую чушь несут, что становится грустно.

    • Ольга Комарова сказав:

      Знаєш, щодо Пламеницьких, це, мабуть, трохи з іншої опери… Чесно кажучи, краще б вона інколи не робила того, що вона робить, але, ти безумовно правий, що серед істориків-чоловіків є немало графоманів. Особливо це помітно, коли береш статтю, а там у списку посилань майже тільки Вікіпедія і завуальована абревіатура “власного” сімейного архіву… жах

  3. Ігор Старенький сказав:

    Ольго, хоча не всі це помітять, але ти б’єш в одну і ту ж точку точніше по одній і тій самій людині)) Це стосовно посилань і архівів)

    • Ольга Комарова сказав:

      Ось минуло більше, ніж півроку… А.Т. мене як бачить на конференціях – одразу ж ховається:)))))