Етюд третій. Малюнок ніби завершений, але душа бажає продовження…

Додано 26.11.2012

На етюдах. Фото Дмитра Бабюка (2012)

Вчорашній день видався мені дещо теплішим. Навіть сірі похмурі скелі замиготіли теплими відтінками. Тілько-но я спустилась Старопоштовим узвозом, одразу ж намірилась залізти внутрішніми розбитими сходами на верхній ярус барбакану Польської брами. Як раптом зателефонував мій друг. Помітив мене, ще будучи зверху на сходах з Польських фільварок. Ми домовлялися про зустріч біля споруди.

Діма інколи по-дружньому свариться на мене: щоби я не лізла туди, звідки можна полетіти стрімголов униз. Справді, коли він десь поруч, то підійматися по розбитих каменюках не так боязко – він завжди підстрахує. Довелося на декілька годин відкласти свою затію передчасного знайомства з найзагадковішими частинами оборонного об’єкту.

Коли ми вибралися до нашого скелястого «острівця натхнення», я помітила , що в сухій, де-не-де зеленкуватій траві виграють кольоризною шматочки пастелі. Напевно, десь повипадали з коробочки минулого етюду. Якщо хтось і ризикнув прийти сюди у ті дні, поки нас не було, певне, зміг здогадатися – тут засідали художники.

Я довго споглядала на пейзаж свого колеги: спокійні, пастельні, зніжені відтінки. А мій малюнок – жагуча яскравість, що здатна навіть зненацька обпекти чиюсь свідомість. Я відчуваю, що дійсно нарешті прокинулась після затяжного творчого сну. Натхнення в моїй душі набирає настільки шалених обертів, що здатне, мабуть, огорнути усе Старе місто, усі його споруди.

Ось і звечоріло. Ми поспішно спустилися вниз до Польської брами. Дмитро довго показував мені цікаві деталі у споруді, яких я не помічала раніше. І нарешті таки запевнила його, що не впаду із барбакану, якщо пролізу по розбитих внутрішніх сходах. Втім, назад, на півшляху молодий художник таки мене трохи знімав звідти. Більше не сварився, адже все марно: я занадто вперте створіння.

Попрощавшись із Дмитром на Польських фільварках, я попрямувала на Привокзальну. Чесно кажучи, перебуваючи під неабияким враженням від етюду, додому йшла майже дві години. Мимохідь занотовувала вірша на ходу у блокноті під млявим світлом ліхтарів. Ех, як жаль, що я майже завершила етюд – раптово стало навіть якось сумно. Душа таки бажає якогось натхненного продовження: холодного чаю, теплих, задушевних розмов про мистецтво і про творчість. Але мій етюд знову забрав додому мій друг-художник, то ж надія є…

Ольга Комарова,

гол. редактор сайту

Коментарі