Етюд другий. Не мій, але все ж…

Додано 20.11.2012

Вуличний художник. Фото Галини Комарніцької (2012)

Буквально вчора я зі своєю подругою Галиною подорожувала через Новопланівський міст. Швидкісні автіки розсікали своїм рухом легкий туман і моросіння вкрай якогось мізерного дощу. Буденний листопадовий день. Над каньйоном сіріють хмарини. Майже безлисті гілки розпрощалися зі своїм останнім золотом, віддавши його на поталу спритному  вітриську. Десь глибше удалину на скелі тяжіє  похмура Гончарна вежа.

… І раптом прямісінько на мосту ми помічаємо оазис справжньої кольоризни. Стоїть розкладений етюдник, на ньому закріплене полотно, немов вікно у інший вимір…. Я призупинилась і застигла на місці. Живописець, що творив свій етюд, час від часу прицінювався до своєї картини, пританцьовуючи навколо неї з притаманною манерою для художників. Він з однієї руки на іншу перекидував то пензлі, то мастихін. Вони неначе переміщалися по колу – і митець творив щось неймовірне: він оживляв напівсонний каньйон.

Я впізнала цього пейзажиста. Досі не знаю його імені, якихось деталей з його життя, але коли він раптово зустрічається на моєму шляху – життя набирає одразу великих творчих обертів. Майже чотири роки тому, у такий же сірий похмурий день, він сидів навпроти Баторієвої брами і творив. Час зупинився навколо нього. А його полотно мимоволі притягувало мене до себе. Це було вікно до надзвичайного світу кольоризни. На пари я тоді не пішла. Перебуваючи під неабияким враженням, я стрімголов мчала на таксі додому за етюдником із усвідомленням, що я потребую цієї ейфорії саме сьогодні і саме зараз.

Так і тепер. Стоїмо на мосту з іншого боку, притаїли з Галиною подих  і думаємо: а що ж нам самим заважає внести у цей похмурий день хоч трішки теплих барв? Світ навколо майже завжди такий, яким ми того хочемо бачити, а не такий, що є насправді. А де ж інші маститі майстри пензля? Порозбігалися плодити прагматизм по своїх галереях. Якщо я розумію, усвідомлюю це, якщо потребую, то, можливо, я вже на півшляху.

Отже, у вихідні і я подамся у мандри до Польської брами, аби завершити свій етюд. Сьогодні виявилося, що Володимир Анатолійович вже близько чотирьох років живе в очікуванні обіцяної картини. Що ж поробиш, Леонардо теж обіцяв більше десяти років папі Римському завершити свою “Тайну вечерю”… І таки ж завершив. Я теж завершу, тим більше, що вже  є готова рамка для мого вікна у світ надзвичайної кольоризни.

Ольга Комарова,

гол. редактор сайту

Коментарі