Даріюш Колодзєйчик. Кам’янецький еялет: турецькі джерела до історії Поділля 1672-1699 років

Додано 22.05.2012

Український археографічний щорічник. Вип. І // П.С. Сохань (гол. ред.) та ін. – К.: Наук. думка, 1992. – 472 с.

Колодзєйчик Д. Кам’янецький еялет: турецькі джерела до історії Поділля 1672-1699 років / Даріюш Колодзєйчик // Український археографічний щорічник. Вип. І // П.С. Сохань (гол. ред.) та ін. – К.: Наук. думка, 1992. – 472 с.: іл. – С.113-118.

27 серпня 1672 р. після майже двотижневої оборони залога Кам’янця-Подільського капітулювала перед кількадесятитисячною турецькою ар мією, що її облягала. Падіння твердині, котра досі вважалася неприступ ною, викликала паніку в Речі Посполитій, терзаній тоді боротьбою коро лівської та гетьманської партій. На підставі Бучацького договору від 18 жовтня 1671 р. Подільське воєводство разом із Кам’янцем-Подільським стало складовою частиною Османської імперії.

Ні віденська перемога, ні інші зусилля 1673—1676 рр. не призвели до відвоювання твердині поляками. І лише на основі карловацького до говору ослаблена Річ Посполита повернулась до Кам’янця.

Оборона твердині 1672 р. і події, що їй передували, знані майже кож ній дитині в Польщі завдяки прозі Сенкевича — доба турецького пану вання на Поділлі залишалася до недавнього часу «табула раса» навіть для професійних істориків [1]. Причиною був не тільки мовний бар’єр, а й численні, дуже дошкульні бюрократичні перешкоди, що ускладнювали доступ до турецьких архівів. Нині становище змінилося, хоч все ще існую чі обмеження в доступі до фотокопій значно утруднюють наукову об робку джерел, що часто спричиняє багато палеографічних і мовних клопотів.

Стамбульський «Архів Управи Прем’єр-міністра» (Ваşаkаnlіk Аrşіvі) має, безсумнівно, одну з найбільших у світі і найзнаменитіших збі рок документів новітньої доби. Хоч частину джерел не встигли врятува ти від знищення, а частина все ще залишається нескаталогізованою і не доступною, те, що можна побачити, викликає, подив систематичність та величезний обсяг османської бюрократії. Не оцінюючи тут вплив, який ця бюрократія справила на характер суспільно-господарських відносин і життя населення імперії в XVII ст., для сьогоднішніх істориків згадана збірка документів без сумніву є важливою.

Кам’янецький еялет (провінція під владою губернатора, який нази вався «бейлербей») виник безпосередньо після завоювання і охоплював територію колишнього Подільського воєводства, дещо розширену під час розмежовування, проведеного в 1680 р., за рахунок чортківської окру ги. Про мирне панування турків на Поділлі можемо говорити лише в 1672—1673 рр.  (від миру в Бучачі до поновлення війни восени 1673 р. і польської  перемоги під Хотином)  та в  1676-1683 рр.   (від перемир’я в   Журавні  до   віденського  рятувального   походу).   У   решті   часу   влада кам’янецького бейлербея  (губернатора)  обмежувалися в основному твер динею, яку облягали та блокували поляки.

Саме в ті «спокійні» маси постали найцікавіші турецькі джерела сто-совно господарстна і життя населення в завойованій провінції та спроб запровадження там класичних османських інститути» — тімаріотського та побожних фундацій (вакфіл).

Найважливішим і непереисршешім турецьким джерелом щодо Поділ ля с 382-сторінковий «defter-i mufasal» —детальний перепис податників і податки», проведений наприкінці 1681 — 1682 рр.[2] Це цікаве джерело містить 839 назв поселень. Воно докладніше ніж польські податкові реєстри XVI та XVII ст. і мана давніх земель Речі Посполитої В. Хшановського (XIX ст.), яку використав Александер Яблоновський [3]. На його основі можна відтворити адміністративнй поділ Кам’янецького еялету, а також накреслити мапу стапу заселення і ступеня спустошення окре мих районів» Поділля. Як випливає з кількох згадок у самому дефтері та з польських свідчень 1672 — 1673 рр., турки почали переписувати населення завойованої провінції вже після Бучацького договору. Проте ми не знаємо, чи цей перепис був закінчений до відновлення воєнних дій у 1673 р. і чи зберігся він до наших часів.

Згідно з османською процедурою, сформованою ще в XVI ст., черго вим етапом організації завойованої провінції повинен бути розподіл спо-діваних прибутків із міст і сіл серед султанських волостей (hа аs-і hu-mayun), функційнихх маєтків бейлербея й санджакбеїв (has) та менших службово-військових васалітетів (зіямети і тімари). Їхній список, укла дений на основі «defter-і mufassal», пазивали «defter-і- ісmаl». Такого дефтеру для Кам’янецького еялету досі не пощастило знайти.

Третім, останнім, етапом адміністративної процедури па рівні про вінції було забезпечення заїмів і тімаріотів посвідками (tezkere), що да вали право претендувати в столиці па здобуття султанського диплома (berat) про підтвердження наданого лену. Кожне видання посвідки ре єструвалося в окремому дефтері — «ruznamçe».

Такий дефтер, складений між серпнем і груднем 1082 р., дивними примхами долі потрапив до Воєводського Архіву у Познані [4].

В основному правильним відображенням познанського дефтеру є цен тральний «defter ruznamçe» у Стамбулі, що реєструє посвідки (tezkere), котрі надходили з Кам’янця, і видавані у столиці дипломи падання ленів (берати)[5]. У цьому дефтері, який містить 555 згадок про васалів, можемо знайти майжо усіх заїмів і тімаріотів, названих у познанському дефтері.

Крім тімару, ще одним класичним османським інститутом був вакф. Частину прибутків із провінції султан міг призначити на утримання ме четі або іншої побожної фундації (лазні, школи, кухні для вбогих тощо). Вакфи могли також складатися з державних сановників із земель, отри маних від султана у вічне володіння (mülk), але не з фуyкційних маєтків (hаs). Завдяки порівнянню турецьких, польських і французьких джерел вдалося встановити ймовірний список кам’янецьких мечетей. Ось як він виглядав [6]:

1) султанська   мечеть   у   колишній   католицькій   катедрі   св.   Петра;

2) мечеть султанки-матері  (Turhan Hadice Valide Sultan)  у колишньому костьолі св. Станіслава у Старому Замку;

3) мечеть султанки-улюблениці [7] у   колишньому   костьолі   св.   Миколая;

4) мечеть великого візира Кюпрюлю Фахміль Ахмеда-паші у колишній руській церкві св. Иоана;

5) мечеть другого візира Мустафи-паші у колишній руській церкві св. Трійці;

6) мечеть третього візира Кара Мустафи (згодом великого візира) у колишній вірменській церкві св. Миколая;

7) мечеть султанського проповідника (vаіz)  Вані Мехмеда Ефенді у колишньому костьолі кармелітів.

Правдоподібно пізніше посталії ще дві невеликі мечеті у Новому Замки і прп Лядських Воротах [8].

Черговим питанням, яке можна досліджувати, спираючись на ту рецькі джерела, є майнові перетворення у завойованих подільських міс тах. 8 січня 1673 р. чернігівський каштелян Габрієль Сильницький спові-щав єпископа Ольшовського, що буцімто у Кам’янці дефтердар-паша (…) переписує людей із паном підкоморієм Лянцкоронським [9]. Затриманий турками подільський підкоморій нібито одержав за допомогу в переписі від візира привілей на свою дідичну волость Ягольницю [10].

Сьогодні, через більш як 300 років, вдалося знайти у Стамбулі пере пис, про який правдоподібно сповіщав Сильнпцький. Це виготовлений на межі 1672/73 рр. реєстр будівель, ділянок, городів, крамниць та іншого нерухомого майна у Кам’янці, поділеному на 30 дільниць [11]. Доповненням згаданого вище реєстру був створений у цей самий час сумарій [12] та ре єстр проданих нерухомостей (defter-i furuht) [13]. З наведених джерел довідуємося, що після перейняття султанським скарбом нерухомостей, влас ники котрих залишили Кам’янець разом із польським військом, це майно здебільшого було продане турецьким жовнірам і урядовцям за умови пла тити щорічну орендну суму. Серед колишніх власників зустрічаємо прі звища єпископів Вавжинця Лянцкоронського (Lаnçkurunçki рараs-і кеbіr) та Мислішевського (Міşlіşufski) [14]. Християни, яки постановили залиши тися в Кам’янці, утримали своє майно, одначе вимушені відтепер вносити орендну оплату від удержавнених крамниць і млинів. Ті, що мали по два, або три будинки, могли утримувати лише один.

Подібний до каменецького перепис будинків і ділянок (defter-i emlak) постав на десять років пізніше для міст Меджибіж, Бар і Язлівець. Цей реєстр вмістив у собі також перепис млинів і рибних ставків у Кам’янецькому еялеті [15].

Бажаючи заохотити населення залишитись у прикордонних тверди нях в зв’язку з наближенням війни з Австрією, султан погодився на звіль нення власників будинків від орендної плати. Це рішення записане у «Кни зі наказів» за 1683 р., а також на початковій сторінці витягненого про цій нагоді і згаданого вище архіву «defter-i furunt», укладеного на десять років раніше [16].

Всі ці питання цікавили турецькі власті лише у короткі періоди ми ру. Зате джерела, дотичні до винагороди і утримання кам’янецького гар нізону та бюджету місцевого дефтердаря, поставали протягом 27-річної доби існування еялету. Численні документи і сумарії, що знаходяться го ловним чином у трьох скарбових відділах стамбульського архіву [17], дозво ляють майже рік за роком відтворити кількісний склад кам’янецького гар нізону і визначити приблизну величину доходів і видатків на утримання твердині.

Проте згадані вище численні турецькі джерела мають один спільний недолік. Виготовлювані з бюрократичною рутиною, рясніючи цифрами, вони мало що розповідають нам про щоденне життя воїнів кам’янецького гарнізону і завойованого населення. Цієї нестачі розповідного матеріалу не надолужать османські хроніки, назагал писані з перспективи віддаленого султанського двору. Цілком небуденною подією є віршована скарга жовніра кам’янецького гарнізону, написана 1673 р. у твердині, оточеній поляками. Її недавно видав із Лондонського рукопису О. Ш. Гекай [18]. На щастя, допомагають тут нам польські джерела, частково видавані вже з минулого сторіччя, а частково ще збережені в рукописах бібліотек Крако ва, Вроцлава і Варшави [19]. Вони містять у собі серед іншого звіту шпигу нів зізнання полонених та донесення з польських під’їздів під Кам’янець.

Описаний вище огляд найцікавіших джерел, напевно неповний. Авто рові поки що не вдалося дістатися до анкарського архіву «Тарu ve Kadast-rо». Важливі матеріали можуть ще критися в інших турецьких архівах, а також в архівах Москви, Ленінграда і Києва [20]. Все ж таки вже сьогод ні матеріали, що їх маємо в розпорядженні, дозволяють поступово запов нювати білу пляму, якою до недавнього часу було турецьке панування на Поділлі. З цим зв’язане також повалення деяких міфів і стереотипів. Увійшовши на Поділля, турки застали не «землю текучу молоком і ме дом», а землю, виснажену довготривалими війнами, початими повстанням Хмельницького, спустошену татарськими наїздами, польськими пацифі-каційними походами, чи врешті звичайними ватагами місцевих опришків. Протурецька політика Дорошенка, що балансував між Річчю Посполитою і Росією, мала спочатку підтримку значної частини селянства, а також великої групи міщан-русинів, вірмен і євреїв, котра наштовхувалась на зростаючу нетолерантність з боку панівної католицької церкви і властей Речі Посполитої [21].

Ще в 1681 р. турецько Поділля разом із приблизно 6-тисячним гар нізоном нараховувало понад 40 тис. мешканців, головним чином скупче них уздовж Дністра під захистом Кам’янецької фортеці [22]. Порівняно з кінцем XVI ст. це означало величезний, понад дворазовий спад населен ня [23]. 1684 р. приніс остаточне збезлюднення провінції. Увіходячи сюди, польські війська з метою викликати голод серед кам’янецької залоги, по чали систематичну акцію виселення подільських селян до сусідніх Русь кого і Волинського воєводств. Тоді наддністрянські села і поля заросли лопухом і бур’яном [24].

Очевидно, ми не можемо тут заміняти чорної легенди турецького панування на Поділлі білою легендою. В остаточному розрахунку туркам не вдалося пожвавити господарство новоздобутих земель. Ще перед від новленням воєнних дій у 1683 р. кам’янецький бейлербей отримав асигнату на виплату певної суми зі щорічних доходів анатолійського санджаку Болу, бо маєтки, надані йому на території Поділля, не приносили сподіва них прибутків [25]. І ніколи не став Кам’янецький еялет самодостатньою провінцією імперії, а його доходи становили лише дрібний відсоток ви датків. Загальна оцінка цілей і наслідків турецького панування на Поділ лі виходить, однак, поза рамки цієї статті.

[1] Першою спробою глянути на справу з турецького боку були статті 3. Абра-гамовича та А.  Фішера.  Див.:  Abrahamowicz Z. Die türkisch Herrschaft in Podolien (1672—1699),   Actes   du   Premier   Congrés   International   des   Etudes   Balkaniques   et Sud-Est   Européennes,   III,   Historie   Ve—XVe   ss.;   XVe—XVIIIe   ss.,   Софія.    1969.— С. 777—780;  його ж.—Die türkische  Herrschaft in  Podolien  (1672—1699),  II.  Die  ad­ministrative   Einteilung  des  vilâyet-i  Kamaniçe.   Die   türkischen   Militärlehen   daselbst (Ein   Vorbericht),   Habsburgisch-osmanische   Beziehungen,   CIEPE   Colloque,   Відень, 26—30 вересня 1983 p.— С. 187—192;  Fisher A. «Ottoman Kamyanets-Podolsk», Jour­nal of Turkish Studies, 8,  1984  (Turks, Hungarians and  Kipchaks. A Festschtrift in Honor of Tibor Halasi-Kun), Harvard University Press.— С. 55—83.

[2] Başbakanlik Arşivi. Tapu ve Tahrir Defteleri.— N 805.

[3] Для 1578 p. А. Яблоновський подає 687 поселень.  Реєстр генеральної пого-ловщини   за   1662  р.   називав   588   місцевостей,   а   реєстр   подимщики   за   1661   p.— 659 поселень включно з половинами сіл. Див.: Jabłonowski A. Polska XVI wieku pod względem  geograficznym  і  statystycznym.— Т.  VIII:   Ziemie  ruskie,  Wolyń   і  Podo lе.— Варшава, 1889.—С. 21, 26; AGAD, ASK, oddz. I, sygn. 71, Percepta Subsidii Generalis wybierana, woiewództwo Podolskie wedlug iuramentu; Архив Юго-Западной России.— Киев, 1890.— С. 501—523. Пор. також: [W. Chrzanowski], Karta dawnej Polski.— Paris, 1859, і A. Jabłonowski (опрацювання мап), Ziemie ruskie Rzeczy-pospolitej, Epoka przelomu z wieku XVI-go na XVIII-sty, відділ II, Варшава — Відень, 1889—1904.

[4] Poznan, WAP,  sygn.  3,  Defter-i ruznamçe  zu’ama ve  erbab-i timar-i  eyalet-i Kamaniçe ber mucib-i tashih fi sene 1093.

[5] Başbakanlik Arşivi, Ruznamçe, N 902.

[6] Про кам’янецькі мечеті згадують зокрема такі джерела: Başbakanlik Arşivi, MM 709, MM 3297; D. BSM 343; D. BKL 32207; D. BKL 32263; Köprülü Kütüphanesi, MS. 4;  Haci Ałi, Fethname-i Kamanice,  Sleymaniye  Kütüphanesi,  Lala   Ismail  304, Арк 89  b.— 90 b;  Silahdar  tarihi.—Стамбул,  1928.—Т.  I.—С.  605;   F.  de  la   Croix. Guerres  des Turcs avec la Pologne.— Гага,   1689.— P. 34;  Dupont F. Mémoires  pour servir a l’histoire de  la vie et des actions de Jenn Sobieski, вид. J. Janicki.— Warszawa, 1885.— S.   218—228.    Пор.    також    план    Кам’янця,    складений    восени   1672  р. «лядським»  війтом Ципріяном Томашевичем, де відзначені зміни, зроблені турка­ми. Оригінал, що тепер знаходиться в Національній Бібліотеці у Варшаві, опублікував К. Górski.  (Wojna Rzeczypospolitej Polskiej z Turcyą.— Biblioteka Warszawska, 1890.— T.  I).   Після  с.  170.  У  суперечливих місцях  я прийняв  турецькі  джерела
як краше поінформовані.

[7] Оскільки ототожнення матері султана Мехмеда IV не викликає ніяких сум­нівів, то тут справа неясна. Титул султанки-улюблениці  (hasseki sultan)  належав кожній   наложниці,   котра   народила   в   гаремі   хлопця — потенційного   наслідника престолу.  Здається   очевидним,  що  султан   присвятив   третю   кам’янецьку  мечеть своїй  наложниці   Рабії  Гюльнюш,  матері  князя  Мустафи,  яка  супроводила  його на   першому   етапі  походу.  Тим   часом   єдине   джерело,   в   якому   згадується  ім’я гассекі,— «Хроніка   Сілягдара» — вказує,   що   це   була   султанка   Ашуб   (властиво Салига Дилашуб). Це могла б бути тільки мачуха Мехмеда IV і мати його брата, майбутнього Сулеймана  II.  Проте  здається неправдоподібним, щоб султан  виділяв як   улюбленицю   жінку,   яка   в   майбутньому   могла   загрожувати   унаслідуванню престолу його власним сином (пор, Silahdar tarihi, т. I, с. 605).

[8]  Див.   Başbakanlik Arşivi, D.   BKL   32263,   і   A.   Przeździecki,   Podole,   Wolyń, Ukraine. Obrazy miejsc і czasów.— Wilno, 1841.— T. 1.— S. 197.

[9] Лист зі Стрятина, 8 січня 1673 p. Woliński J. Materialy do dziejów wojny polsko-tureckiej 1672—1676// Studia і Materiaty do Historii Wojskowości.—1964.— Cz. 2.— C. 233.

[10] Цей  документ  мав  з  собою  посол  Гнінський під час мирних переговорів у Стамбулі в 1678 р.— Див. Źródła do poselstwa Jana Gnińskiego / Вид. Ф. Пуласький.— Warszawa, 1907.— S. 79.

[11] Başbakanlik Arşivi. MM 709. Термін «mahalle», на нашу думку, не повністю відповідає поняттю  «квартал». Так, кожен із боків  кам’янецького ринку становив окрему «mahalle».

[12] Там же. D. BSM 285. [13]Там же. MM 3297.

[14] Там же. MM 709. С. 11, 40.

[15] Там же. MM 5514.

[16] Там же. М 2931, С 9; MM 3297, С. 3.

[17] Це  відділи:  Baş  Muhasebe Kalimi (D. BSM).  Büyük Kale Kalemi  (D. BKL) і Maliyeden Müdevver (MM).

[18] «Hasbihal-i   asakir-i   pürmelal der taraf-i kal’e-i   Kamaniçe» (факсиміле   і транскрипція),  О.  S.  Gökyay.  Kamaniçe  muhafizlarinin  çektigi.— Tarih  Dergisi,  32, 1979. — С 281—300.

[19]До  найцікавіших   неопублікованих   польських джерел  належить сеймовий звіт гетьмана Ст. Яблоновського з кампанії  1685—1688 років   (Краків, Бібліотека Польської Академії Наук, рукопис 1081) та щоденник його ж військових видатків а 1693—1696 років (Краків, Бібліотека Чорторийськпх, рукопис 1949).

[20] Йдеться тут, зокрема, про так званий архів Колчак Ільяс-паші, турецького губернатора Хотина, що знаходиться в МДАМЗС.

[21] Звіти про добре  прийняття турецької влади місцевим населенням зустрі­чаємо в Гаджі Алі (Вказ. праця. — Арк. 101а)  і в Сілягдара  (Silahdar tarihi, цит. праця. — С. 610).  Пор.  також  анонімний італійський  звіт  у:   J. Woliński. Materialy do  dziejów  wojny  polsko-tureckiej   1672—1676 // Studia  і  Materiały do Historii Woj­skowości. — 1964. — Cz. 1. — S. 260. Також у  «defter-i  mufassal»  ми  знаходимо вража­ючу звістку про перехід населення з території Речі Посполитої під турецьку владу (Başbakanfik Arşivi, Тарu ve Tahrir Defterleri. — N 805. — С. 261).

[22] На факт досить густого заселення Наддністрянщини ще протягом  12 років після зайняття тих теренів турками вказував уже 26 років тому  М.  Крикун.  Із досліджених ним інвентарів волинських містечок і сіл виходило, що в 1684 р. на ті терени прибула значна кількість населення, звана «подністрянами». Ці пере­селенці прибували «цілими селами» з територій, що знаходились від 1672 р. в турецьких руках (див. Крикун М. Матеріали про переселення народних мас з Поділля в останній чверті XVII ст. // Науково-інформаційний бюлетень Архівного Управління УРСР.—К., 1964.—Вип. 6. — С. 65—67). Аналіз турецького «defter mufassal» вповні показав, що найгустіше заселеною частиною турецького Поділля були терени, розташовані на Прндністрянщині між Червоноградом і Жваном.

[23 ]А.  Яблоновський  оцінював  заселення  Поділля  у  другій  половині  XVI   ст. на   понад   96   тис.   (див.   Jabłonowski H.— Op.   cit.— S.   73).   Проте,   як   виходить із  моїх  оцінок,  проведених  на  підставі  реєстру  поголовщини   за   1662  p.,  вже   за десять років  перед приходом  турків  населення Поділля  не  сягало навіть  60  тис.

[24] Порів. прим. 22. У листі до польського резидента на папському дворі, дато­ваному в  таборі  під  Язлівцем  6 листопада   1684  p.,  кам’янецький  епископ-номінат Станіслав Воєнський писав: «Ми спустошили решту країни  навколо Кам’янця, щоб його численна залога не могла дістати  харчів,  і  не задовільняючись тим, що забрали з собою і перенесли в інші сторони мешканців усіх поблизьких сіл і  містечок, щоб і  далі не було рук до обробітку землі,  що незабаром  призведе цю залогу до останнього відчаю» (Relacye nuncyusźow apostolskich і innych osób о Polsce od roku 1548 do 1690.—T. 2.—Berlin, 1864.—S. 445). Див. також Крикун Н. К вопросу заселенности Подольского воеводства в конце XVII в. // Annales UMCS.— Т. 2.— Lublin. 1968.— С. 119—144.

[25 ] Basbakanlik Arsivi, Аli  Emiri  (IV Mehmet), 1659. Пор. запис у «Книзі наказів» відносно цієї ж справи (Там же, MM 2931. — С. 29).

Коментарі