Чухліб Т. Полковник і наказний гетьман Євстафія Гоголь

Додано 29.07.2012

Пам’ятки України. – 2009. - №2

Чухліб Т. Полковник і наказний гетьман Євстафія Гоголь / Тарас Чухліб // Пам’ятки України. – 2009. – №2. – С.24-27.

1784 року рідний дід Миколи Васильовича Гоголя, колишній полковий козацький писар Миргородського полку, бунчуковий товариш Опанас Дем’янович Гоголь-Яновський привселюдно заявив на дворянському зібранні Миргородського повіту Полтавської губернії, що його прапрадідом був Прокіп Балацко – син подільського полковника та наказного гетьмана Євстафія Гоголя. Саме Прокопів син Ян, за словами Опанаса Гоголя-Яновського, після смерті свого діда Євстафія перебрався на Лівобережну Україну й осів у селі Кононівка Лубенського полку, де й народився дід всесвітньо відомого письменника.

Якщо ім’я Миколи Васильовича Гоголя вже давно відоме всьому світові, то те, що він походив зі старовинного шляхетного козацького роду, який з давніх часів проживав в Україні, навіть нині знає не кожен українець. А між тим це справді так, і одним з найяскравіших представників цього славного роду був Євстафій (Остап) Гоголь. Він належав до козацької старшини Війська Запорозького за гетьманування Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Петра Дорошенка, а також сам перебував на посаді наказного гетьмана Правобережної України у 1675–1678 роках.

А тепер пригадаймо таке. Саме Остапом звали одного з синів Тараса Бульби з однойменної повісті Миколи Васильовича. Випадковий збіг? Тоді пригадаймо й те, що герой повісті був козацьким полковником. Знову збіг? А можливо, герой повісті мав реального прототипа, яким, на нашу думку, був Євстафій Гоголь.

Народився цей далекий пращур письменника десь на початку переломного для історичної долі багатьох європейських народів XVII століття. Цілком можливо, що місцем його народження було невеличке українське село на Поділлі під назвою Гоголі, яке перед тим заснував православний шляхтич з Волині Микита Гоголь. На жаль, про молоді роки Євстафія нам нічого не відомо, але його довголітня й насичена подіями різного характеру державна, політична та військова діяльність, що розпочалася з вибухом Національно-визвольної війни українського народу в середині XVII століття, не залишилася поза увагою літописців та істориків.

Портрет Євстафія (Остапа) Гоголя. Кін. XVII ст.

Можемо стверджувати, що з початком війни проти панування Речі Посполитої під проводом Богдана Хмельницького Гоголь вступив до козацького війська і робив усе можливе для утвердження гетьманської влади на українських землях Правобережжя. У березні 1649 року йому довелося виявити неабиякі організаторські здібності для формування загонів з подільських селян і міщан у Подністров’ї, оскільки утримання під своєю владою Поділ ля було одним з найважчих завдань гетьмана Хмельницького. Зборівська угода, укладена 8 серпня 1649 року між Чигирином і Варшавою, передбачала встановлення лінії розме жування між козацькою територією і землями, які відходили під контроль Речі Посполитої. Подільське воєводство, за винятком південно-східної частини, відходило до Польщі, проте подільські полки ще протягом усієї осені утримували за собою територію по лінії Сатанів – Бар. Лише на початку 1650 року, керуючись гетьманським наказом, українські війська відійшли за визначений Зборівською угодою кордон.

Але, незважаючи на п’ятий пункт Зборівської угоди, в якому зазначалося, що король пробачав шляхті участь у війні на боці повстанців і обіцяв усілякі «достоїнства й уряди», Євстафій Гоголь продовжував вірно служити своєму народові й надалі очолював один із військових загонів, які весь час вели боротьбу за подільські землі. Перемога ж гетьмана Богдана Хмельницького над військом Корони Польської під Батогом 22–23 травня 1652 року викликала масове повстання українців на Поділлі. Гоголь отримав наказ підтримати повстанців і звільнити регіон від польської шляхти, що він успішно й виконав. У серпні того самого року тут знову почали створюватися козацькі полки та сотні.

Десь на початку 1654 року войовничий пращур Миколи Гоголя став керувати Подільським (інші його назви – Могилівський, Подністровський) полком. Очевидно, на цю посаду його призначив сам Богдан Хмельницький. Близько двохсот представників старшини і козаків Війська Запорозького брали участь у козацькій раді в Переяславі, яка ухвалила рішення укласти угоду з московським царем. Імовірно, на ній був присутній і Євстафій Гоголь. Однак, незважаючи на переяславсько-московські домовленості, війна за Правобережну Україну тривала.

У 1657 році подільський полковник Гоголь у листі до гетьмана Богдана Хмельницького, датованому 29 червня, скаржився на поляків, які поступово відвойовували територію Поділля. Він також повідомляв про перемогу над татарським загоном і відправлення одного з полонених до гетьманської резиденції у Чигирин. У жовтні 1657 року, вже після смерті Хмельницького, полковник Євстафій Гоголь разом з іншою старшиною підписав Корсунську угоду України зі Швецією, в якій визнавалася протекція короля Карла Х Густава. Очевидно, Гоголь визнав Гадяцьку угоду 1658 року з Польщею, але особисто її не підписував. Підтримуючи гетьманування Івана Виговського, Подільський полк восени того самого року брав участь у битвах з російським воєводою Шереметьєвим під Києвом. Однак через деякий час воєвода вже повідомляв цареві про те, що «гетьман Виговський приїхав у Київ з полковниками – подільським Степаном Євстафієм Гоголем, кальницьким А. Бештанком, корсунським наказним О. Правицьким… великому государю присягти» [1]. Урочистий акт присяги, в якому йшлося про те, щоб бути під царською «високою рукою в вічнім підданстві», був складений козацькою старшиною на чолі з Гоголем 9 листопада у Свято-Софійському соборі в Києві.

Але невдовзі подільський полковник разом з іншими козацькими старшинами в уряді гетьмана Виговського відмовляється від царської протекції й знову воює з Москвою. 1 липня 1659 року Євстафій Гоголь та інші старшини Українського гетьманату Петро Дорошенко, Іван Богун, Тиміш Носач, Іван Силич, Тиміш Цицюра, Роман Гапонович, Михайло Ханенко, Федір Лобода, Іван Кравченко пишуть звернення до самопроголошеного «гетьмана» Івана Безпалого з критикою його промосковських поглядів. Оскільки це звернення писалося у таборі під Конотопом, можна стверджувати, що Гоголь брав участь у знаменитій Конотопській битві наприкінці червня 1659 року, в якій українці перемогли багатотисячну московську армію. Та, незважаючи на цю військову перемогу, козацька держава зазнала політичної поразки.

У жовтні 1659 року новообраний гетьман Юрій Хмельницький присягнув на вірність цареві, але полковник Гоголь не приїхав до Переяслава. Разом з іншими правобережними полковниками він був «залишений на кордоні проти ляхів і татар», а підпис за нього під текстом присяги поставив син Хмельницького. Та через деякий час полковник усе ж таки визнав російську протекцію. Як свідчать документи, на цей час Подільський полк складався з шести сотень з центрами в Могилеві (полкова сотня), Ярузі, Ярошеві, Курилівцях, Березівці, Вільхівцях і налічував 1223 козаки.

На початку січня 1660 року Подільський полк спільно з Уманським, Паволоцьким, Кальницьким, Брацлавським та одним лівобережним полками взяв участь в облозі та захопленні Бару. А в лютому об’єднане польсько-татарське 18-тисячне військо на чолі з коронним гетьманом Станіславом Потоцьким оточило подільське місто Могилів, яке перебувало під владою Гоголя. Досвідчений Гоголь успішно керував діями могилівської облоги (всього у місті перебувало близько 8000 козаків), а також «на вилазках польських людей і татар побив багато» [2]. Могилів залишився українським, але польський наступ на Правобережну Україну продовжувався.

У травні 1660 року відбулася козацька рада, на якій Євстафій Гоголь запропонував нову тактику ведення війни з противником: на зиму відступати з усім військом на Запорожжя, а навесні виходити з новими силами на волость і воювати з поляками. У червні того самого року Гоголь приймав у Могилеві колишнього правителя Волоського князівства (суч. Румунія) Костянтина Щербана, про що повідомляв російському воєводі Козловському. Зустріч із цим впливовим політиком засвідчила авторитет пращура Миколи Гоголя як військового діяча і вправного дипломата. Восени 1660 року подільський полковник укотре відмовився від протекції царя Олексія Михайловича й визнав зверхність польського короля Яна ІІ Казимира. Гоголь не лише підписав Слободищенський трактат із Річчю Посполитою, а й увійшов до складу козацької делегації, що проводила переговори з представниками польського короля.

У 1661 році, згідно з рекомендаціями Гадяцької комісії щодо виконання однойменної угоди, на варшавському сеймі Євстафія Гоголя та ще тридцять одного представника козацької верхівки було нобілітовано [3]. Однак подільський полковник не став слухняним виконавцем королівської волі.

У січні 1663 року полковник Гоголь був серед тих, хто обрав на Чигиринській раді гетьманом Павла Тетерю. Але невдовзі новообраний гетьман неодноразово скаржився на свого підлеглого в листах до короля: «Гоголь не тільки замарав себе, але і до мене всім, що не робив, викликав таку відразу, що мене майже перестали любити» [4]. Євстафій Гоголь заслужив таку оцінку тим, що підтримав прихід військ царського ставленника

Івана Брюховецького на Правобережжя, а також мав зв’язок із провідниками антигетьманського повстання. Після наступу польських військ улітку 1664 року він уже вкотре назвав себе підданим московського царя і разом зі своїм полком перейшов з Могилева до Брацлава й там укріпився. Щоб змусити полковника знову стати на бік Польської Корони, Станіслав Потоцький взяв у заручники двох його синів, і тоді Гоголь визнав протекцію польського монарха. Павло Тетеря одразу ж вирішив перевірити відданість Гоголя, який вже декілька разів протягом незначного проміжку часу змінював політичні погляди. У листі до канцлера М. Пражмовського правобережний гетьман зазначив, що, перейшовши на його бік, полковник Гоголь відразу ж отримав наказ прискорити зі своїм полком похід проти спільного ворога для того, щоб показати свою відданість. Гоголь, хоч і виконав наказ Тетері, так і не став йому вірним.

Із приходом у 1665 році до влади на Правобережній Україні гетьмана Петра Дорошенка Євстафій Гоголь, який знав його ще з часів Хмельниччини, відразу ж перейшов під його булаву. 20 лютого 1666 року на раді під Лисянкою були прийняті вимоги козаків до сейму Речі Посполитої. Їх, крім гетьмана та генеральної старшини Війська Запорозького, підписали чигиринський, черкаський, корсунський, білоцерківський, паволоцький, уманський, тарговицький, кальницький, брацлавський, а також подільський (ним був Є. Гоголь) полковники.

У 1667 році Гоголь на чолі свого полку всіляко підтримував політику гетьмана Дорошенка щодо протидії рішенням Андрусівського перемир’я між Москвою та Варшавою, яке розділило Україну навпіл.

1668 рік вважається одним із визначальнихдля гетьманування Петра Дорошенка та урядування його полкової старшини. Сааме цього року Український гетьманат завдяки великим зусиллям Дорошенка був нарешті об’єднаний в один державний організм. Євстафій Гоголь у цей час неодноразово виконував доручення гетьмана. Зокрема, взимку він увів свій полк до Канева, а потім приєднався до основних сил Дорошенка, які вели боротьбу з військами Івана Брюховецького на Лівобережжі.

У березні 1669 року Гоголь разом із Тарговицьким полком Степана Щербини та січовиками Івана Сірка воював в околицях Очакова, де в полон було взято значну кількість татарів. Саме тому Гоголь був відсутній на раді біля річки Росави неподалік від Корсуня, на якій більшість учасників схвалила намір Петра Дорошенка визнати протекторат турецького султана. Той факт, що подільський полковник продовжував виконувати накази гетьмана Дорошенка, свідчить про його згоду на протекторат Османської імперії.

У серпні того самого року коронний гетьман Речі Посполитої Ян Собеський повідомляв до Варшави про те, що «з Порти до Дорошенка з хоругвою й іншими ознаками влади прямує турецький паша, якого супроводжує Дорошенків брат (Григорій. – Т. Ч.) зі своїми брацлавськими і Гоголевими людьми». Восени 1669 року гетьман Дорошенко, який намагався об’єднати під своєю владою всі українські землі, спорядив з Чигирина загони козаків на чолі з наказним гетьманом Корицьким та полковником Гоголем для «визволення» лівобережних міст з-під влади гетьмана «його царської милості» Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного). Після того, як Корицький з Гоголем переправилися через Дніпро, до них приєдналися Лубенський, Миргородський та Полтавський полки, а також три тисячі білгородських татарів. 12 жовтня 1669 року під Лохвицею відбулася вирішальна битва. Дем’ян Ігнатович на чолі Київського, Переяславського, Прилуцького, Ніжинського, Чернігівського та Стародубського полків (близько 20 тис. осіб) розбив козацькі загони Дорошенка, а Гоголь з іншими полковниками відійшов на Правобережну Україну.

У березні 1671 року польський уряд не виконав українських вимог, тому після повернення посла Петраковського Дорошенко домовився з Білгородською та Очаківською ордами про спільний похід проти поляків. Разом з козацькими підрозділами під керівництвом наказного гетьмана Гоголя вони мали відвоювати в поляків південно-західні території України. Наслідком українсько-татарського походу було звільнення Бара й Меджибожа. Однак вже у вересні коронний гетьман Ян Собеський зі значними силами вирушив на Правобережну Україну. Після багатоденної облоги Могилева – резиденції Євстафія Гоголя – поляки увійшли в місто. Під час оборони фортеці загинув син полковника (згідно з іншими даними був поранений його пасинок Баляцко), а сам він із незначною кількістю козаків зумів відійти на протилежний берег Дністра – у Молдавію, де з дозволу господаря Дуки й отаборився. Через кілька днів полковники Є. Гоголь, К. Мігалевський та М. Кияшко відправили листа Собеському, в якому давали згоду підкоритися гетьману М. Ханенку, що визнавав зверхність польського короля. Від коронного гетьмана їм було видано охоронного листа, але полковник з товаришами не скористався ним, оскільки разом з молдавським князем відійшов на територію Волоського князівства. Через деякий час Гоголь знову повернувся в Україну і був ув’язнений Ханенком. Однак невдовзі він знову перебував у таборі Дорошенка.

Згідно з Бучацькою угодою 1672 року між Польщею й Османською імперією, територія Поділля відходила до Порти. Представники гетьмана Дорошенка (можливо, серед них був і полковник Гоголь) також прибули до Бучача й хотіли взяти участь у переговорному процесі, але польські комісари категорично відмовили їм. Річ Посполита не бажала виконувати досягнутих домовленостей. У жовтні 1673 року під Хотином її війська на чолі з Яном Собеським перемогли багатотисячну армію Гусейн-паші. Відомо, що останній розраховував на підмогу кількатисячної армії козаків, яких мав привести Євстафій Гоголь. Однак достеменно невідомо, чи полковник брав участь у самій битві. Водночас Бучацька угода «розв’язала руки» московському царю Олексію Михайловичу та лівобережному гетьману Івану Самойловичу, війська яких на початку 1674 року розпочали наступ на Правобережну Україну. Полковник Гоголь був серед тих дорошенківців, яким доручалося захищати Корсунь. Однак, відчуваючи наближення військ Самойловича та Ромодановського, а також зважаючи на їхню перемогу над основними силами Дорошенка, Євстафій Гоголь з іншою старшиною перейшов до лівобережних козаків і на початку березня у Лисянці склав присягу на вірність цареві. 17 березня 1674 року на Генеральній раді в Переяславі він у присутності семи правобережних полковників знову повторив присягу на вірність сюзеренові й надіслав листа до Москви з повідомленням про свою покору й проханням захистити Правобережну Україну від польського наступу. У квітні 1674 року полковник Гоголь отримав грамоту від Олексія Михайловича «з милостивим словом» про вибачення його попередніх «зрад» Москві.

Після таких подій Могилівський полк розпався на дві адміністративні частини – Подільський та власне Могилівський під владою лівобережного гетьмана. Могилівським полковником став ще один соратник Богдана Хмельницького – Михайло Зеленський. Він неодноразово скаржився гетьману Івану Самойловичу на подільського полковника Євстафія Гоголя, що той «найняв коменданта в Могилеві у Собеського і віднімає рубіж України, отчизни нашої, по Мурахву-ріку». Таким чином, свою вірність монархові (у цьому випадку московському) Гоголь вже вкотре засвідчував тільки на папері. У травні 1674 року він знову прийняв зверхність Дорошенка, а отже – і турецького султана. Наприкінці червня представник лівобережного гетьмана полковник М. Зеленський вигнав Гоголя з Могилева. Для поновлення своєї влади на території Подільського полку Євстафій Гоголь звернувся по допомогу до бейлербея [5] Кам’янецького еялету [6] Халіла-паші, а також до сина кримського хана Селамета-Гірея. Щоб залучити на свій бік більше військової сили, подільський полковник склав присягу алепському паші Капланові Мустафі на вірність султанові Мегмеду ІV.

Можливо, влітку Гоголь за наказом Дорошенка очолив українське посольство до Стамбула. Очевидно, це сприяло тому, що татари все ж таки допомогли полковникові влітку того самого року утвердитися в Могилеві. У серпні подільські козаки на чолі зі своїм полковником допомагали туркам здобути Ладижин.

Восени 1674 року Ян ІІІ Собеський, уже як польський король, вирушив на правобережні землі України, щоб закріпити там свою владу. У листі, датованому 28 жовтня 1674 року, Собеський повідомляв канцлерові Великого князівства Литовського про підданство йому подільського й брацлавського полковника Євстафія Гоголя. Перехід зазначених полків на бік короля мав велике значення для зміцнення влади Речі Посполитої на Правобережній Україні. Це переконливо засвідчив універсал Яна ІІІ Собеського від 22 листопада 1674 року, який дарував жителям цих полків великі вольності та привілеї. Зокрема, зазначалося, що полковнику Гоголю «під уряд його віддаємо міста Могилів, Шаргород, Ожаринці, Ярохов, Яругу, Білу, Михайлівку, Бушу, Рашків, Ямпіль, Черніївці, Кам’янку, Криницю, Цекинівку, Кузьмин, Копайгород, Лучинець, Мурахву, названі з усіма селами і присілками, які до них належать…»[7]. Крім того, козаки, які мешкали в цих містах, звільнялися від «усілякої зверхності панів дідичних… усіляких уставів, данин, чиншу, робіт…» 6 грудня 1674 року, згідно з іще одним привілеєм Яна ІІІ Собеського, Гоголь отримав у володіння село Вільховець на Східному Поділлі.

Очевидно, 22 листопада 1674 року Гоголь склав присягу на вірність польському монархові. Її чорновий текст віднайшов у польських архівосховищах історик Микола Крикун. Зміст присяги дуже цікавий з огляду на його антитурецьку спрямованість: «Присягаю пану Богові всемогутньому, в святій Трійці єдиному, що найяснішому Янові ІІІ, з Божої ласки королеві Польському і Великого князівства Литовського, і найяснішим його королівським наступникам, також Речі Посполитій вірним буду до останньої миті мого життя і останньої краплі крові моєї та вирікаюсь протекції турецької і татарської, ані приймати її більше не буду, навпаки, скільки матиму сил і розуму, спрямую їх на викорінення бусурман з держав його королівської милості…» [8] Окрім того, король Речі Посполитої Ян ІІІ Собеський, як справжній європейський сюзерен, письмово затверджував зобов’язання захищати свого підданого.

4 квітня 1675 року датовано ще один важливий королівський універсал до Могилівського, Брацлавського, Кальницького, Уманського городових полків, у якому зазначалося, що «для кращого… урядування гетьманом наказним уродзоного Гоголя призначаємо…» [9] Окрім вказаних вище чотирьох полків, під гетьманське управління Гоголю надавалися також охотницькі полки Артиша, Барабаша та Кваші. Саме з цими полковниками Євстафій Гоголь успішно воював проти татарських загонів на українському Придністров’ї. Улітку 1675 року Гоголь разом із полковником М. Кияшком неодноразово розбивав загони турків під Кам’янцем-Подільським і перехоплював османські обози, які прямували з молдавської території до Кам’янецького еялету. Згідно із задокументованими свідченнями очевидців тих подій, 18 вересня 1675 року наказний український гетьман із 10-тисячним військом підійшов до турецької фортеці Хотин і хотів зруйнувати важливий у стратегічному відношенні кам’янецький міст.

У лютому 1676 року пращур Миколи Гоголя брав участь у коронаційних урочистостях Яна ІІІ Собеського у Кракові. Варшавський сейм Речі Посполитої знову нобілітував Євстафія Гоголя, адже, як ми вже знаємо, після своєї першої нобілітації в 1661 році він кілька разів зраджував Короні на користь Москви та Стамбула. Разом із наказним гетьманом до клейноду шляхетства польського було приведено козацьких полковників С. Корсука (Корсунця), М. Лукейчика, А. Зеленецького (Зеленського), сотників В. Іваненка, Г. Бернашовського, Я. Озаринського, С. Багринського, осавула П. Калкуля, обозних К. Гасаненка й А. Ясеновського. Однак панівні кола Польщі практично не вирішували проблему функціонування Українського гетьманату на Правобережжі. Тому, повернувшись із Варшави, нобілітований шляхтич і наказний гетьман Євстафій Гоголь зібрав старшину і доповів їй, що «поляки недобре з нами товаришують… а як бачу лядську неправду проти нас і тим раджу, що потрібно нам пану гетьману задніпровському поклонитися». Отже, знову йшлося про перехід під зверхність московського царя. Старшинська рада навіть відрядила посольство до канцелярії Івана Самойловича в Батурин. Але ці переговори не закінчилися прийняттям якогось рішення. Очевидно, Ян ІІІ Собеський якимось чином усе ж таки зумів переконати свого підданого залишитися на боці Речі Посполитої. Відтоді Гоголь почав переманювати до себе на службу козаків лівобережних полків, чого дуже боявся Самойлович. Останній постійно нагадував охотницькому полковнику Іллі Новицькому, щоб той охороняв жителів прикордонних містечок від «наклепів і знаджувань» Гоголя.

Згідно з положеннями польсько-турецької Журавненської угоди 1676 року, до Польщі відходили землі по Білу Церкву й Паволоч. Решта території Правобережної України залишалася під протекторатом султана. Тому наказний гетьман разом із полками Кобелзького, Корсунця і Шульги (2–3 тис. козаків) за рішенням польського сенату від 23 жовтня 1676 року передислокувався в Димерське староство на Поліссі. Під його управління було надано Чорногородську, Коростишівську та Димерську фортеці. Варшавський сейм 1677 року ухвалив постанову «Консервація війська Запорозького», в якій, зокрема, зазначалося: «…нагороджуючи вірних козаків Запорозьких до нас і Речі Посполитої: послуги і на дальшу Речі Посполитій заслугу зберегти, обіцяємо їм, і ухвали Сейму теперішнього постановляємо, місця певні в Україні для осідання і мешкання назначить…» [10] Крім того, з коронного скарбу козакам Гоголя було видано 60 тисяч злотих. Оскільки Димерське староство знаходилося неподалік від Києва, це сприяло активнішій політиці у справі «запрошення» на Правобережжя лівобережних козаків.

У березні 1677 року на «правий берег» Дніпра перейшов колишній переяславський полковник Родіон-Дмитро Райча, який став найближчим дорадником Гоголя. Це дуже занепокоїло московського царя Федора Олексійовича, і він вимагав від лівобережного гетьмана Івана Самойловича утримувати «малоросійський народ від переходу до Гоголя». Із початком діяльності на теренах Правобережної України «князя сарматського Малої Руси-України» Юрія Хмельницького Гоголь налагодив з ним зв’язки. Прибічники Польської корони з тривогою повідомляли з Білої Церкви до Варшави, що «тільки димерські козаки тримаються орди, забрали гармати з Корсуня, хотіли для Хмельниченка і орди взяти залогу з людей, але ті відмовилися» [11]. Одночасно Євстафій Гоголь намагався налагодити певні стосунки з волоським князем, для чого направив до нього свого представника. Польську владу занепокоїла така поведінка, адже вона хотіла зробити з Гоголя слухняну маріонетку. Особливо був стривожений станом справи воєвода Руського воєводства. Він навіть радився з найвищим урядовцем Белзького воєводства стосовно того, що йому робити з непокірним наказним гетьманом.

Кінець 1677 року був нещасливий для гетьманування Євстафія Гоголя. Від нього на лівий берег Дніпра перейшло близько двох тисяч осіб. Самойлович вихвалявся, що незабаром до нього прийде сам Гоголь. Однак наказний гетьман польського короля наприкінці свого життя так і не став на бік Російської корони – відчуваючи наближення смерті, він наприкінці 1678 року подався до козацького Спасо-Преображенського Межигірського монастиря неподалік Києва, в якому і помер на початку 1679 року.

Соратника Богдана Хмельницького, який упродовж двадцяти семи років був полковником Війська Запорозького й останні п’ять років свого життя очолював козаків Правобережної України, було поховано в Межигірському монастирі. Багато років потому тут зберігалися два Євангелія (одне львівського видання 1644 р. у срібно-золотому обрамленні), [12] які разом зі срібними келихом, хрестом, кадильницею й чаркою Євстафій Гоголь подарував монастирю. Для відпущення своїх гріхів наказний гетьман також подарував на монастирські потреби коштовні церковні ризи, єпитрахиль, гаптовані нарукавники та образ Богородиці в окладі з перлами. Крім того, певний час у Межигірському монастирі зберігалися і його гетьманські клейноди – срібна булава, бунчук, корогва, а також шабля та військовий одяг.

Символічним є те, що у Святодухівській церкві Спасо-Преображенського Межигірського монастиря портрет Євстафія Гоголя «в чорних з червоними травами рамах» був розміщений поруч із зображенням Богдана Хмельницького. До кінця XVIII століття тут також зберігався поминальний синодик родини Гоголів, складений, очевидно, вже після смерті гетьмана. Згідно з основними принципами складання таких синодиків, спочатку зазначено імена основоположників роду – Тимофія та Ганни. Далі поминалися їхні діти, діти їхніх дітей і т. д. У синодику згадувалися сам Євстафій Гоголь, його дружина Ірина, сини Прокіп та Ілля, а також донька Настасія.

Діяльність Євстафія Гоголя на посаді наказного гетьмана від імені польського короля можна оцінювати по-різному. Однак не підлягає сумніву той факт, що за допомогою прийняття різноманітних іноземних протекцій він робив усе можливе для того, щоб не допустити знищення козацького державного устрою на Правобережній Україні.

 

ПРИМІТКИ

1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. – Санкт-Петербург, 1892. – Т. ХV. – С. 282.

2. Там само. – Санкт-Петербург, 1872. – Т. VІІ. – С. 138.

3. Нобілітувати – надати звання і привілеї шляхтича.

4. Памятники, изданные временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – К., 1859. – Т. IV. – С. 317.

5. Бейлербей – султанський намісник у провінції Османської імперії.

6. Еялет – провінція Османської імперії.

7. Бібліотека Народова у Варшаві, відділ мікрофільмів. – Мікрофільм № 1787. -Арк. 46.

8. Там само. – Арк. 46.

9. Архів головних актів у Варшаві. – Фонд «Архів Замойських». – Рук. № 3053. – Арк. 104.

10. Volumina legum. Przedzuk zbioru praw staraniem XX pijarуw. -Petersburg, 1859. – T. V. – S. 224.

11. Бібліотека музею князів Чарторийських у Кракові, відділ рукописів. – Рук. № 175. – Арк. 363.

12. На обкладинці львівського Євангелія зроблено напис про те, що 3 квітня 1661 р. полковник подільський Євстафій Гоголь разом із дружиною Іриною, синами Прокопом і Іллею та дочкою Настасією купив цю книгу і «придав [її] на вічні часи до храму». Вже після смерті Є. Гоголя на Євангелії з’явився ще один напис: «Літа 1679 місяця Генваря дня 3 погребен е[сть] в монастиры общежителном Межигорском Киевском, в церкві Гня Преображенія, в склепі благочестивій православний раб Божий Еустафій Гоголь, Гетман войска его Корол. М. Запорож.» (Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса, 1848. – Т. 2. – С. 825). Сьогодні це дорогоцінне українське Євангеліє зберігається в Краснодарській крайовій науковій бібліотеці Російської Федерації.

Коментарі